– Я тебе одна ростила, і спромоглася якої посади досягти. Вадим тільки-тільки до Чехії поїхав, а ти вже здалася. Ще скажи, що побіжиш під спідницю свекрухи ховатися. Соромно за тебе. Ніби й не моя дитина. Шкода мені онука, виховаєш не впевненого собі чоловіка, а такого як ти сама, та що казати, зятьок то мій також нікудишній. Де тільки очі твої були. – В цей момент хотілося все кинути і втекти.
***
– Ні, ти сама повинна вирішити цю ситуацію, – строго говорить мама, – я не піду в школу розгрібати твої проблеми.
Мені було тоді лише 10 років. Проблема була в тому, що мене відверто цькували однокласники. А мама могла вирішити ситуацію безліччю способів: переводом в інший клас, іншу школу, розмовою з учителем. І просто підтримкою, але…
Я не збираюся користуватися своїм становищем. Ти повинна сама вміти справлятися з труднощами.
Мама вже тоді займала керівну посаду, мала славу непідкупного начальника. І вдома теж. Тому мамин чоловік, а мій батько зник ще до мого 5-ти річчя.
– Ну що ти, Мирося, справді, – заступалась за мене старенька бабуся, – ну як вона вирішить? Навіщо ти дівчинку змушуєш страждати?
Але мама була до остраху принциповою: треба вчитися справлятися самій.
Школу я закінчила з горем пополам. Так, в старших класах цькування стихли, напевно мої однокласники стали розумнішими, та й багато до моменту закінчення школи теж ходили в окулярах і брекетах, як 10-ти річна я колись.
Я в інститут поступила на бюджет, сама, а як ще? Не стало моєї заступниці-бабусі. Але ось один з викладачів у ВНЗ не давав мені спокою.
– Мам, – просила я, – поговори з ним, адже він явно до мене упереджено ставиться.
– Я і не подумаю, – знизала мама плечима, – вчи краще. У нього не буде приводу для тебе чіплятися, якщо ти будеш знати його предмет на відмінно.
Біда в тому, що викладач і чіплявся-то до мене через маму. Колись давно саме моя мама, а не його дружина отримала то найперше призначення і полізла по кар’єрних сходах вгору. Залік я здавала 12 (!) разів. Зрештою сама зажадала скликати комісію, їй і здала.
– Ну а що ти хотіла? – запитала мама, – Щоб я порушила свої принципи, поступилася совістю і пішла до твого ректора? Ну і що, що ти без стипендії залишилася через вчасно незакриту сесію? Влаштовуйся підробляти на літо.
-Вирішила, так вирішила, – мама знизила плечима, перевіряючи в будинку ввечері якісь важливі папери, – тільки ти ж пам’ятаєш моє правило: розраховувати тільки на свої сили? Прекрасно, що пам’ятаєш.
Я пам’ятала, збираючись заміж за Вадима я розуміла, що сімейне життя не буде легким. Свого житла у нас не було, а в маминій трійці місця для молодої сім’ї не знайшлося.
– Я і пропонувати таке тобі не буду, – сказала я майбутньому чоловікові, – краще вже з хліба на воду, ніж слухати щовечірні настанови мама про те, як вона сама пробивала собі дорогу. Як робила кар’єру з дитиною на руках, як наживала посаду, добробут, квартиру трикімнатну. Хоча у нас бабуся була. І все дитинство, поки мама їздила у відрядження, сиділа на нарадах і підвищувала кваліфікацію – я була під її опікою. Але повір, краще самим.
Вадим повірив, ми взяли в оренду квартиру, через рік взяли іпотеку. У нас маленька двокімнатна. Здається тоді я вперше заслужила мамине схвалення:
– Ось і добре, важко, але зате – самі.
У Вадима мама тільки, та й та далеко. У мене – майже під боком, але підтримки не було ніякої. Заробітки у нас з чоловіком були скромні, та ще й вагітність моя.
– Може сваха допоможе Вадиму на роботу влаштуватися? – з надією питала свекруха на тому кінці телефонного дроту, – Адже їй один дзвінок і він на хорошому місці, з перспективами і зарплатою?
– І не проси, – категорично відповіла мама, – я все життя засуджувала таких, які за рідню ходять, просять. Не буду. Нехай робить кар’єру сам.
– Скоротили, – похмурим голосом сказав чоловік, повернувшись ввечері.
У нашому не дуже великому місті з зарплатою і роботою важко. Хороші місця розібрані за своїми, по знайомствам і замовленим слівцям. Вадим шукав, але або треба було мотатися далеко, або платили такі копійки, що нам самим не вижити, не те що іпотеку платити…
– Свахо, – просила мама Вадима вже безпосередньо мою маму, – допоможи! Тобі тільки телефонний дзвінок, адже є вакансії, але їх для своїх притримують. Все в наш час так влаштовуються: своїх просувають. Була б я поруч – допомогла б. Хто ще молодих підтримає, якщо не ти.
– Так, я можу зателефонувати, – відповіла мама, – але не стану. Я не буду лізти в очі нікому. Це проти моїх переконань. Сам. Нехай зять пробивається сам. Ну і що, що у них іпотека, ну і що, що дитині 7 місяців. Я в поодинці дочку піднімала і ні у кого не просила допомоги.
– Що ж так-то, – плакала свекруха, коли Вадим оголосив, що поїде на роботу за кордон, раз у нас нічого путнього не знаходиться, – дружина з немовлям одна по два тижні. Та й в Чехії – таке собі життя, робота на будівництві… Я вам трошки грошиків пришлю. Мабуть з цією іпотекою ні копійки не залишається на життя…
-Ну як ти? Погодилася мама, допоможе? – подруга з якою ми разом катаємо коляски з малюками в тихому сквері запитує співчутливо.
Що я можу відповісти? Що сиджу вже два тижні без чоловіка? Що хотіла б виїхати до його мамі, кинувши тут все, але натрапила на їдку посмішку матері:
– Здаєшся! Ніби й не я тебе на світ привела, при перших труднощах розкисла і готова здатися. І чоловіка собі до пари вибрала, такий же безхребетний невдаха. Давай, сховайся до свекрухи під спідницю. Ні, правильно, що я не стала допомагати. Шкода, але ти і онука мого виростиш таким же: будеш за нього розжовувати кашу, соплі витирати до школи, і захищати від життя.
Буду, мамо, неодмінно буду. Щоб він завжди знав і відчував за спиною нашу батьківську підтримку. Ми виживемо. Поки не знаю як, але виживемо.
Що думаєте? Хто правий? Принципова мама, яка чекає, що сім’я дочки сама впорається зі складною ситуацією або дочка, яка просить підтримки, адже мамі нічого не вартує її надати?
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
