Я тепер не знаю, як це ледащо в Україну випхнути! Нехай би йшов Батьківщину нашу боронити, а то сидить нам моїй шиї що в Україні, що тут, в Чехії. От вляпалася я шість років тому, коли вийшла заміж за чоловіка, на 7 років за мене меншого. А він ніякий виявився у всіх сенсах. А я зустріла нормального чоловіка, старшого. і тепер міркую. як краще вчинити.
Сподіваюся на вашу допомогу порадами!
У мене довго не складалося особисте життя. Аж батьки вже хвилювалися, чи візьме мене хтось заміж і чи будуть в них онуки. Я не дуже цікавилась хлопцями зі школи, як інші дівчата, та й не користувалися я таким вже попитом у юнаків.
Я навчалася, хотіла вступити на бюджет до університету, вчила англійську мову. Після вишу я вже в свій райцентр не повернулася, залишилась жити й працювати в Києві.
Працювала спочатку в державній, потім в приватній компанії, піднімалася карʼєрними сходами. Ось уже й тридцять, а я сама. З хлопцем, я яким зустрічалися в університеті, розбігалися, а нового нічого хорошого і серйозного не траплялося.
Але тут, в 34, я знайомлюсь з Русланом, на 7 років за мене про молодшим. І таку увагу і любов я відчувала на собі з його боку, що мене захопив вир почуттів.
Це зараз я розумію, що він в роботи нормальної не мав, та й не збирався шукати, і взагалі він любить, аби життя йому все підносило на блюдечку.
Ми одружилися. На той час я вже мала однокімнатну власну квартиру, в ній і оселилися. В 36 я стала мамою чудової донечки Василинки.
Поки я була в декреті, з грошима стало дуже тяжко, бо Руслан постійної роботи не мав, чекав весь час чогось кращого і перебивався якимись підробітками.
Коли Василинці виповнилося два роки, мене запросили жити й працювати в Чехію юристом у філії однієї крупної фірми. Я погодилася і ми поїхали. Було це за два роки до вторгнення, тобто вже чотири роки ми живемо в Празі.
І що б ви думали? Тут я також утримую свого чоловіка-ледаря. Мови він не знає ні англійської ні чешської, тому толкова робота йому не світить, в на будівництво він йти не збирається.
А недавно у мене почався службовий роман з дуже хорошим, розумним, самодостатнім чоловіком. Але ж одружена!
Розлучитися ми з Русланом можемо лише в Україні, тому поки що в мене лиш одне бажання – відіслати якимось чином чоловіка в Україну, нехай би йшов боронити нашу країну, мужиком би став зрештою.
Але само собою, Руслан нікуди не збирається, сидить біля мене сиднем, і що з ним робити далі – не уявляю.
Автор – Олена М.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
