Я заміжня вже 14 років. Жила як в казці: коханий чоловік, дві дочки-красуні, квартира, автомобіль. Все було добре, але в останні три роки все пішло шкереберть. Стала помічати, що чоловік змінився, його ніколи не було вдома. Забував, що нам кудись треба піти і говорив, що це я винна, що не нагадала.
А те, що друзям обіцяв, він пам’ятав завжди. У мене в той час була депресія на фоні відсутності роботи. Я сиділа вдома, вірніше, влаштовувалася, але довго не могла працювати, тому що мені не подобалося. Я ходила на роботу як на каторгу.
Антона це дратувало, а я намагалася йому раціонально пояснити свої метання. У відповідь він говорив, що я не знаю, чого хочу. Я завжди хотіла працювати з квітами, але в його розумінні це просто примха. Не отримавши від нього розуміння і підтримки, я впала в ступор: мені нічого не хотілося, могла цілими днями лежати, тільки щоб мене ніхто не чіпав. Жила на автоматі: вранці встала, провела дітей в школу і знову лягала в ліжко. Перед приходом дітей зі школи я вставала, готувала, прибирала в квартирі. Прийшли діти, чоловік з роботи, поїли, зробили уроки і спати. Так кожен день, я могла тижнями не виходити з дому.
У той момент мені потрібна була підтримка, а її не було. Дійшло до того, що нам розмовляти не було про що. Але так довго тривати не могло. Зусиллям волі я взяла себе в руки, влаштувалася на роботу, яка мені подобається, хоча і не була пов’язана з квітами. Я стала потроху оживати, але час був упущений.
Якось Антон мене запитав, як я зреагую, якщо дізнаюся, що у нього інша жінка. Я сказала, що не пробачу. Я і раніше відчувала, що хтось у нього є, але просто не хотіла в це вірити. Це виявилося його перше кохання. Колись давно вона його кинула, вийшла заміж, народила дитину, але незабаром розлучилися.
Зі слів Антона, вона його ніколи не любила. І ось вони знову зустрілися… Я плакала, принижувалася. Він говорив, що любить мене, що з нею просто друзі. Я тільки починаю йому вірити, і бачу СМС з освідченням у коханні. Дзвоню до неї, кажу: якщо у вас така любов, так забирай його собі.
Мені зараз так соромно за те, що я їй дзвонила… Я завжди думала, що ніколи не дойду до такого, але тоді в мені були тільки емоції і біль. Вона мене запевнила, що з її боку нічого немає. Я знову повірила, але потім прочитала їх листування, з якого я зрозуміла, що все взаємно і з її боку теж є відповідні і однозначні дії.
Тепер я вже не хотіла жити. Антон казав: люблю тебе, давай почнемо спочатку, я хочу її забути. І тут я зрозуміла, що він завжди її любив. Тоді він намагався за допомогою мене забути її і зараз відбувається те ж саме. Я відчула себе іграшкою в його руках.
Мій світ звалився. Всередині порожнеча і постійний біль. Після чергової СМСки я його вигнала, але легше не стало. Я його люблю, треба б забути, але 14 років життя просто так не викинеш. Антон приходить до дітей. Я спочатку принижувалася, просила його повернутися, але він каже, що йому так дуже добре. Звичайно, добре – ніяких турбот. А я як зомбі, не можу спати, схудла сильно, навіть самій страшно.
Всі проблеми доводиться вирішувати самій. А найприкріше, що страждають діти. Він зараз їх просто купує, виконує будь-яку примху, кіно, іграшки, дорогі подарунки… Озираючись назад, я думаю: чи можна було цього уникнути? Можна було. Спочатку я винила в усьому тільки себе, але в таких ситуаціях не буває одного винного. Моя вина максимум 50%. Та й у всій цій ситуації Антона підтримує його мама.
Виявляється, він завжди і все їй розповідав. Її можна зрозуміти, це її син і вона завжди його виправдає, хоча у самої чоловік гуляв. Треба якось далі жити. Поки все моє життя – це діти, тільки заради них я прокидаюся. Треба пережити, перетерпіти. Тільки от я не знаю, чи вистачить мені на це сил.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – matkamimowszystko
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
