Мене звати Олеся, і мені 29 років. З чоловіком придбали в селі, неподалік області, хатинку. Щоб не брати в банках кредити і всякі там іпотеки, вирішили позичити в родичів половину суми на нерухомість. І за це їм хочу сказати велике дякую.
Звичайно, трішки незручно з доїздом чоловіка на роботу, але нічого, якось притремось. Просто, якщо б ми брали квартиру в місті, то до кінця б життя її виплачували, а це не вихід.
Я на даний час у декретній відпустці. Нашому з Іваном синочку всього пів рочку. Дитиною я займаюся практично сама, адже чоловік змушений працювати на знос. Іван першою електричкою їздить, а на останню ледь встигає.
Як тільки чоловік має якісь вихідні, то береться за будь-які підробітки. Мій Іван має золоті руки, тому роботи хватає завжди. Ми ж хочемо якнайшвидше віддати родичам борг.
Звісно, додому Іван повертається втомлений. У нього дуже важка робота. Як би він не намагався залишати всі емоції в офісі, все одно приходить інколи без настрою.
Але я входжу в його становище, і стараюся лишній раз чоловіка не чіпати. Я усвідомлюю, що зараз у нас важкий період, але я щиро вірю, що і на нашій вулиці засвітить ясне сонечко.
Оскільки у Івана дуже щільний робочий графік, по дому він нічого не робить і не займається нашим сином. Я ж все це прекрасно розумію, і намагаюся по можливості все зробити сама.
Звісно, бувають дні, коли я просто валюсь з ніг від втоми, але Івана все одно не смикаю. Але мені відверто важко, адже поряд немає жодної допомоги та підтримки. Тут ще зі спиною деякі питання вилізли.
Син капризує та проситься весь час на руки, а я його довго носити не можу. Ось нещодавно ми з Олежиком їздили до області на плановий огляд. Та я ледь ноги додому приволокла. Вирішила коляску не брати, оскільки з нею в маршрутках не зручно.
Такі поїздки з дитиною мені даються не легко. Мало того, що треба сина на руках носити, то ще й оглядів він терпіти не може. Поки одягну його, вся мокра. Олежик всю поїздку капризує.
А нещодавно трапився такий випадок. Ми тільки з Олежиком повернулися додому, як мені зателефонувала мама. Ну, звичайно, я їй пожалілася на важке життя.
Розповіла, як Олежик в кабінеті мені коники показував, як в маршрутці погано себе поводив, як люди на мене всі дивилися. А завтра знову треба до лікаря, бо дещо їх насторожило.
Я ж надіялась, що мама мене пожаліє, підтримає хоча б добрим словом. Але ж ні! Мама почала у всьому винити мене. Мовляв, я сама винна, що чоловіку влаштувала таке безпроблемне життя.
Раз я його одразу не привчила до батьківських обов’язків, Іван все життя буде таким відстороненим.
Моя мама впевнена, що я сильно шкодую свого чоловіка, а все скинула лише на себе. Якщо дитина записана до якогось спеціаліста, то ми повинні разом це робити. І це не обговорюється! Хтось картку бере, хтось роздягає дитину.
Та й взагалі Іван повинен більше приносити грошей додому, щоб я на таксі по місту їздила, а не по маршрутках з сином тіснилася. Він такий самий батько, тому повинен шукати вихід зі становища та допомагати мені.
Каже мама, щоб на крайній випадок своїх батьків нехай підключає. Якщо чесно, я також про це не раз думала.
В мого свекра є автівка, і Іван міг би інколи попросити свого тата, щоб мені допоміг. Це ж, як-не-як, його рідний онук. На автівці вже легше, ніж на громадському транспорті.
Моя мама сильно обурена і не підбирає слів в розмові зі мною, адже вважає, що зять просто сів мені на голову. Вона каже, що у Івана після появи на світ сина, життя зовсім не змінилося. Вона вважає, що це не правильно.
Я не раз говорила мамі, що Іван взяв на себе відповідальність за виплату боргу, а я вже повинна взяти на себе сина. Що цей важкий період потрібно просто пережити, але вона мене не розуміє, і доводить протилежне.
Скажіть мені, будь ласка, хто в цій ситуації правий?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
