– Ах, Віолетто, я люблю тебе за це. І за це і за те, мені з тобою добре. – Валера посміхався, мугикаючи собі під ніс перше, що спало на думку. Віолетта, якій він присвятив невигадливі вірші, сиділа поруч. Світлорусе волосся розсипалося по плечах, в зелених очі смішинки, – вона закохано дивилася, як Валера спокійно і впевнено вів машину.
Виїхали зранку, годині о десятій, в дорозі вже години півтори. З траси згорнули, вже хвилин двадцять по обидва боки від дороги густий змішаний ліс. У тому селі у Валери живе тітка, впросила племінника, щоб навідався до неї, овочі забрав.
Валера покликав з собою Віолетту, – одному нудно їхати та й не розлучається він з нею вже півроку.
– Ти так і не розповіла, як у вас на роботі корпоратив пройшов, – згадав раптом Валера, про що хотів запитати ще вранці.
– Нічого особливого, все за стандартом: офіційна частина, привітання, нагородження, фуршет – все.
– І все?
– А що ще?
– І танців не було?
– Валеро, ну які танці, просто посиділи, поспілкувалися.
– Ну так, просто посиділи, – загадково сказав Валера, – напевно, в тій забороненій кофтині ходила?
Посмішка з лиця Віолетти зникла: – Ну, скільки можна, вистачить вже.
– Хіба я не можу поцікавитися, як моя наречена на роботі погуляла?
– Я не гуляла, я була на заході.
– А хто тобі вчора на мобільник дзвонив? Здається, з роботи? Ти називала його Артем Сергійович.
– Це начальник комерційного відділу, невже незрозуміло, що він у справі дзвонив ?!
– А чого ти мені так відповідаєш невдоволено, як ніби я в твоє особисте життя вторгся. Хоча особисте життя у тебе повинно бути тільки зі мною.
– Та тому що втомилася від твоїх ревнощів. Ось зараз їдемо вдвох, сонечко світить, природа гарна – ні, тобі треба докопатися до мене.
– Значить не хочеш, говорити, навіщо він тобі дзвонив, цей Артем Сергійович, все у тебе покрито мороком.
– Я тобі вже двадцять разів сказала, що по роботі. Або ти хочеш почути, що у мене з ним роман? Що в обідню перерву ми ходимо пити каву удвох?
Валера різко загальмував. – Це жарт чи ти серйозно?
– Дістав ти мене вже своїми підозрами, – сказала Віолетта, у якій зовсім пропало настрій.
– Зрозуміло, дістав значить тебе! – Валерій стиснув кермо, вени на шиї напружилися, погляд став злим, – в такі хвилини Віолетта починала його боятися.
– Може тобі і їхати зі мною противно? – сказав він, напружившись.
– Може і так.
– Тоді пішла геть із машини, – тихо сказав, але судячи по його обличчю, всередині у нього все кипіло.
Напевно, правильно було б заспокоїти чоловіка і їхати далі. Але Віолетта, як під гіпнозом, відкрила дверцята і вийшла. Валерій поїхав далі. Метрів через сто зник за поворотом.
Віолетту колотило від нервового напруження. По обидва боки від дороги – ліс. Ні з того, ні з іншого боку не було машин. В її голові пронеслися всі ті півроку, що вона знає Валерія. Раділа, що зустріла його. Навіть зауваження щодо прозорої кофтинки не прийняла всерйоз: – У цій кофтині тільки до мене.
Вона підкорялася, на перший погляд, його жартівливому проханню, ходити в короткій спідниці тільки з ним. «Значить, боїться, що вкрадуть мене, – сміялась Віолетта». Часто запитував про роботу, зустрічав після робочого дня, відвозив додому.
Віолетта вже сказала дванадцятирічній доньці, що скоріше за все, дядько Валера буде жити з ними. І вона вважала, що приємно бути під крилом сильного чоловіка.
Але підозри Валери накочувалися, як сніжний ком, спочатку дивуючи, потім насторожуючи і дратуючи її. І тепер вона стоїть на дорозі, в голові не вкладається, що міг кинути її тут.
«Треба дійти до повороту, напевно, чекає мене там – просто вирішив провчити».
Валерій, проїхавши поворот, зупинився, відчував, що треба випустити пар. Він уже починав сам себе лаяти, навіщо завівся, але кляті підозри терзали його, він і сам не радий був, що так вийшло. Він просто сидів, дивився в одну точку і чекав, коли Віолетта підійде, сяде в машину і вони поїдуть далі.
Скільки пройшло часу, він не знав, за його відчуття, хвилин двадцять. Валерій завів машину і розвернувшись, поїхав назад. – Гаразд, раз така горда, сам під’їду, – вирішив він.
Але на тому місці, де висадив жінку, нікого не було. Валерій вийшов з машини, ще раз переконався, що це те саме місце. Але Віолетта як крізь землю провалилася. Він не пам’ятав, щоб з тієї чи іншої сторони проїжджала машина. На цій ділянці буває, що за півгодини, а то й більше ніякого транспорту.
Валера вже почав турбуватися, спустився з дороги і покликав жінку, але у відповідь ніхто не відгукнувся. Потім обрадувано кинувся до машини, схопив мобільний: – Чого ж я відразу не подзвонив?
Сигнал пішов, десь поруч задзвонив телефон Віолетти. Він обернувся і побачив на задньому сидінні її сумочку, яка разом з телефоном залишилася в машині.
Він знову вийшов, озираючись на всі боки: – Що за дурниця? Куди вона могла подітися?
Раптом почувся шум мотоцикла. Валерій вискочив на дорогу і став відчайдушно махати. Хлопець зупинився.
– Потраплялась якась машина? Ось зараз, може кілька хвилин тому.
– Так, траплялися Жигулі.
– А хто в машині?
– Так взагалі не розглядав, ніби як водій і жінка в машині була.
Валерій сів в машину і поїхав в сторону траси. У нього було одне припущення, що Віолетта поїхала на попутці, тільки чому він не бачив ту машину, було незрозуміло.
– Удома вона, скоріше за все! – думав він, ведучи на великій швидкості автомобіль, – розлютилася, ось і вирішила мені насолити.
Валерій піднімався по під’їзду через сходинку, серце калатало (хоч і заспокоював, що вона вдома, все одно відчував страх).
Двері відчинила Віолетта. Валера стояв, намагаючись віддихатися. Вона мовчки взяла з його рук сумочку і спробувала виштовхнути його з квартири.
Валера встав на коліна і уткнувся лицем жінці в коліна:
– Пробач, пробач, пробач, – шепотів він, – я налякав тебе, я був неправий.
Віолетта, до цього моменту не яка сказала ще ні слова, відштовхнула його, сіла на диван і розридалася – це було схоже на істерику.
Він обійняв її за плечі і не відпускав хвилин десять, заспокоюючи і не економлячи на ласкаві слова: – Я тебе люблю, ти ж моя, тільки моя, пробач мене! – Потім вони розмовляли і помирившись, пішли пити чай.
Віолетта дісталася на тому самому Жигулі, який виїхав з лісу. У машині були грибники – чоловік з дружиною. Правда грибів не знайшли, тому швидко повернулися, побачивши на дорозі Віолетту – вони-то її і підвезли. Якби не та машина, може вона і пішла б покірно в сторону повороту, сподіваючись, що Валера її там чекає.
Валерій відкинувся на спинку стільця, слухаючи розповідь Віолетти, як вона добралася додому.
– А точно в машині були чоловік з дружиною? Або все-таки він один їхав з лісу? – спокійно запитав Валера, дивлячись прямо в очі Віолети.
Жінка також уважно подивилася на нього і нічого не кажучи, встала і відкрила вхідні двері: – Іди!
– Що знову не так? Знову чи що психанула?
– Так, я психанула. Тепер вже остаточно. Це і є момент істини. Так що встав і вийшов.
Валерій, немов отямившись, спробував обійняти Віолетту, але у неї вистачило сил відштовхнути його.
Закривши двері, вона нарешті усвідомила, що це розставання назавжди, навіть якщо знову обіцятиме виправитись і благати пробачити.
Іноді так хочеться сімейного щастя, що ми приймаємо ревнивця за сильного чоловіка, який буде про нас піклуватися. І навіть його натяки, що ніхто на неї не повинен дивитися, крім нього, здаються дрібними і нешкідливими.
А нас насправді на це треба звертати увагу, щоб не доводити до крайнощів, залишившись одній на дорозі, як у випадку з Віолетою.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
