Я тоді працювала вчителем української мови. Заміжня не була, тому всю себе віддавала роботі та учням. Діти в школі були розумні та ввічливі, що не могло не тішити. Серед працівників у нас була жіночка Стефа. Ні, вона не була вчителем. Працювала в столові, була досить скритою людиною, хоча діти її дуже любили, на відміну від нас, педагогів. За що тепер дуже соромно. Не знаю, як би все склалося, якби не ця ситуація з твором.
У шкільній їдальні працювала тітка Стефа – проста українська жінка. Мовчазна, зосереджена на чомусь. Вона ні з ким ніколи не спілкувалася. І балакучі колеги дивилися на неї, м’яко кажучи, з осудом.
А ми, молоді вчителі, відкрито зневажали її за те, що вона після роботи забирала додому різну їжу в баночках.
Деякі думали, що у тітки Стефи чоловік ледачий, або ж в чарку заглядає: він “тринькає” всі гроші, і тому їсти нічого.
Інші вважали, що вона від жадібності так робить.
З висоти щойно отриманого вузівського диплому так легко засуджувати! Ми, що живемо “в дусі”, читаємо розумні книги, виховуємо молоде покоління – і тітка з їжею. Хіба можна порівнювати!
Якось в учительській наша компанія влаштувала посиденьки. Молода вчителька Катя читала вірші Лесі Українки. Читала дуже добре: вечорами вона грала в поетичному театрі. Тому не слухати її було неможливо. Ми затамовували подих від кожного слова. І відчували себе на верху поетичного блаженства.
А як же по іншому? Молоді, освічені, добре одягнені люди, які розуміють суть мистецтва. Катя закінчила читати, подивилася на нас каламутним поглядом і сказала: “Поезія змушує душу жити. Якщо я перестану розуміти вірші, то перетворюся на тітку Стефу”.
Ми з розумінням похихотіли. Увечері мені потрібно було перевірити твори на вільну тему – про добро.
Писали семикласники. Вони бачили добро і в перемозі на війні, і в праці лікаря, і в руках мами, і випеченому свіжому хлібі. А один твір ніби дав мені по голові. Від сорому закрутилася голова, піднявся тиск.
Дівчинка написала, що в їхньому під’їзді живе старенька, нікому не потрібна бабуся. І що до неї кожен день по два-три рази приходить тітка Стефа. Вона приносить їжу, прибирає, виносить сміття. І робить це просто так. Виявляється, що у неї є ще кілька підопічних. А через два під’їзди – багатодітна сім’я. І чоловік любить “загуляти”. А бідна матуся намагається прогодувати скільки дітей. І до них теж тітка Стефа приходить. На другий день в учительській я мовчки простягнула зошит з твором вчительці Каті. Вона пробігла по ньому очима. Зблідла – і швидко вийшла.
А потім в класі при всіх дівчинці сказала: “Дякую тобі. Ти вказала мені на доброго милої людини. Я не помічала його. Дякуємо”.
Мої семикласники очманіло на нас дивилися. І я прочитала текст вголос.
Від почутого в декого потекли сльози.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
