fbpx
життєві історії
Я тоді тільки попорався по господарству і присів під хатою на лавку, як біля воріт зупинилася автівка, а з неї вийшла жінка. Її я ніколи не бачив, але очі, і вираз обличчя був мені доволі знайомий. – Не впізнаєте мене, тату? – У відповідь я не міг промовити і слова. Ми сіли за стіл, і Віра стала розповідати свою історію

Я тоді тільки попорався по господарству і присів під хатою на лавку, як біля воріт зупинилася автівка, а з неї вийшла жінка. Її я ніколи не бачив, але очі, і вираз обличчя був мені доволі знайомий. – Не впізнаєте мене, тату? – У відповідь я не міг промовити і слова. Ми сіли за стіл, і Віра стала розповідати свою історію.

Дід Петро полов грядки. Сонце піднімалося дедалі вище, ставало дуже спекотно і він глянув на небо, ніби попросив у нього дощику, щоб хоч якось відійти від літньої спеки. Він працював і згадував свою молодість, а точніше сказати, свою найбільшу помилку в житті.

– Якби ж можна було повернути час. Чому так і ніхто не винайшов машину часу?

В діда Петра завжди було чистенько на грядках, та що казати, його чималий будиночок був завжди в порядку. Не кожна жінка в їх селі могла похвалитися такою чистотою та акуратністю.

Петро в добротному будинку жив один, так склалася його доля. Та в нього були племінники, для яких і старався виростити картопельку, бурячок, цибульку. Декілька разів на рік вони приїжджали до дідуся і тішили його своєю присутністю, а коли їхали, то з радістю клали в багажник все, що приготував для них дідусь.

Він часто сидів на лавці і згадував її, свою Катерину і картав себе за той вчинок, який зіпсував йому все життя.

З Катериною Петро познайомився на сільській дискотеці. Вона була скромною, чорнявою і тендітною дівчиною, яка одразу ж припала в серце парубку. Він тоді був студентом юридичного факультету. Приїхав додому на канікули і зустрів її. Запросив на танець. Провів додому. Так банально розпочиналося їхнє кохання. Від друзів дізнався, що дівчина працює вчителькою у школі.

Сама з другої області, а до них прийшла працювати за скеруванням. Нерідко друзі казали Петру, що розтопив серце Снігової королеви, адже раніше вона поводилася стримано, додому з танців ходила лише з подругами, а всі залицяння відхиляла. Петро лише усміхався, бо знав її зовсім іншою – лагідною, турботливою, чуйною.  Петро часто запрошував Катерину на побачення. Багато часу проводили разом. За тими побаченнями швидко летіли дні – й ось хлопець мусив їхати на навчання.

Прощатися закоханим було важко. Обіцяли зберегти свої почуття. Писали одне одному довгі листи, розповідали, як минав кожен день, на папері будували мрії та ділилися найзаповітнішими думками.

На Різдвяні свята Катерина приїхала до Петра в столицю. Ці два тижні були найкращими в її житті, та прийшов час розлуки, і їй потрібно було повертатися до роботи в рідне село Петра. Та через місяць дівчина зрозуміла, що носить під серцем дитину, про це вона одразу ж написала Петру. Петро не тямив себе від щастя. Він вже уявляв, як іде з Катериною під вінець.

Та одного дня його викликали  в деканат і як кращому студентові-п’ятикурснику запропонували пройти переддипломну практику за кордоном. А потому обіцяли дати хорошу роботу. Петро довго вагався: з одного боку, вдома чекала кохана дівчина, а з іншого – вирішувалася його доля. Знав, що вдруге йому такої пропозиції не зроблять.

Отож написав Катерині, щоб не ставала матір’ю. У листі додав, що кохає її, але не може одружитися, бо їде за кордон… Відповіді він так і не отримав.

Поїхав за кордон, пройшов практику, повернувся додому. А коли захистив диплом, знову поїхав туди на роботу. Зарекомендував себе як чудовий фахівець, тож йому запропонували цікаву роботу з перспективами кар’єрного росту.

Писав Катерині листи, але вона не відповідала. А за пів року з дому прийшов лист. Його сестра Люда написала йому, що Катерина виїхала, адреси не залишила. Лише просила йому переказати, що ніколи не любила його, і зробила все так, як він і просив.

Петро тоді полегшено зітхнув. Значить, не судилося. Рік минав за роком. Він повернувся на Батьківщину. Відкрив приватну справу у столиці. Допомагав рідним стати на ноги. Не зогледівся, як сивина торкнулася скронь. Увесь віддавався роботі. А коли сестра Люда натякала, що час би й про сім’ю подумати, чоловік лише жартував. Просто ні до кого у нього не було таких почуттів, як до Катерини.

Деякий час він намагався відшукати Катерину, та пошук був безуспішним. Коли вийшов на пенсію, свою справу залишив племінникам, а сам повернувся у батьківську хату. Полагодив і почав господарювати. Так іще минуло декілька років.

Пізно Петро зрозумів, що зробив неправильний вибір. Шкодував, але виправити нічого не можна.

Одного дня дід попорався по господарству, і присів на лавку під хатою. Біля своїх воріт він побачив автомобіль. Одразу подумав, що племінники приїхали, але коли пройшов трохи далі, то був здивований. На зустріч йому йшла жінка. Вродлива. Струнка. Розумів, що бачить її вперше, але щось знайоме було в цих карих очах.

Вона не заставила його довго чекати. Лише запитала, чи він господар оселі. Коли ствердно кивнув і поцікавився у жінки, хто вона така, та довго мовчала. А потім тихо промовила: “Не впізнаєте мене, тату?”. Петро аж притих від такої несподіванки.

Коли вони сиділи за столом, а Петро отямився від несподіванки, гостя пояснила, що вона донька Катерини Віра. Саме вона повідала чоловікові, що коли її мама отримала того листа, то зібрала речі й поспішила переїхати. До батьків не повернулася відразу, щоб не ганьбити їх перед людьми. Лишень перед самим народженням сповістила, що чекає дитину.

Про батька дитини сказала, що його немає. А самої Катерини не стало. Віру виховували дідусь з бабусею. Усе життя вона вважала себе круглою сиротою. А тут нещодавно, розбираючи старі мамині речі, знайшла листи, які вона писала Петру, коли була при надії.

Писала, що не може змиритися з його зрадою, писала, що не уявляє свого життя без нього і хоче цю дитину. На одному з листів знайшла ось цю адресу. І нарешті наважилася приїхати. Слухаючи розповідь доньки, Петро не стримував сліз.

– Я не тримаю на вас зла. Так уже сталося. І нічого не змінити. Але так хотілося побачити свого батька. Я уже сама скоро бабусею стану, тож вирішила приїхати до вас, тату. Бо ж немає в житті нічого важливішого за сім’ю. А тепер хочу, щоб і ваша старість була обігріта сімейним теплом, – сказала Віра.

Петро нічого не відповів. Став перед донькою на коліна й прошепотів:

– Вибач мені, доню! За все вибач!

З того дня Петро вже не самотній. Він залишить свій слід у житті. Решту свого життя він присвятив Вірі та своїм онукам та правнукам. Він говорив їм про найважливіше правило в житті: ніколи не варто нехтувати справжнім коханням, бо воно дається раз на все життя!

Фото ілюстративне