Я тоді вперше за п’ять років їхала до свого сина, не попередивши. У поїзді тримала на колінах сумку з пиріжками, а серце калатало, мов заведене. В голові крутилась тільки одна думка: чи впізнає мене, коли відчинить двері? Чи згадає, як ми колись разом ліпили вареники, хоч тоді він був ще зовсім малим? Коли дійшла до його квартири, подзвонила. Зсередини почувся голос дівчини – спокійний, чужий. Вона сказала, що Степан не хоче мене бачити. Я навіть не встигла пояснити, хто я така.
Я прокинулась у тиші, яку не перебив навіть спів пташки. Лише гул холодильника і мої думки. У мене є син, Степан. Йому тридцять три. Але немає того, хто звав би мене «мамою». Бо останній раз він це сказав, коли йому було, мабуть, дванадцять. А далі – “Марто”, або просто мовчання. Іноді мені здається, що ми з ним чужі люди, які випадково живуть у спогадах одне одного. І я вже навіть не злюсь. Я змирилася з тим, що щось у мені було не так. І, мабуть, досі є.
Все почалось, як і завжди, з мого – “не в той час”. Я тоді працювала у школі, мала купу мрій, хотіла вступати на філологію, хоч і пізно вже було. А тут – я розумію, що при надії. І не було нічого романтичного в цій історії. Батько Степана? Тиша. Зник ще до першого УЗД. І залишились ми вдвох – я і страх.
– Як ти собі даш раду?, – казала мені тоді ще моя мама. – Дитина – це не лялька.
– Я не прошу тебе допомагати, – відрізала я. – Я впораюсь.
А сама щовечора плакала в подушку, бо знала: не впораюсь.
І я не впоралась.
Коли Степан народився, я не відчула тієї казкової любові, про яку всі говорять. Він плакав. Багато. Безпричинно. І я кричала у відповідь – подумки. Я годувала його, купала, і при цьому десь усередині себе бурмотіла – “я не була готова”. Він плакав – а я тікала у ванну кімнату, щоб не чути. А потім поверталась і робила вигляд, що все добре.
Я давала йому все необхідне – одяг, їжу, книжки, навчання. Але ніколи не давала найголовнішого – ніжності. І коли він став підлітком, він почав віддавати мені рівно те саме, що отримував. Холод.
– Ти ніколи не обіймаєш мене, – сказав якось, йому було десь одинадцять. – У всіх мам є обійми. А ти як камінь.
– Не вигадуй, – відмахнулась я. – Часу нема на сентименти.
Тепер я розумію, що це була найгірша відповідь у світі. Бо дитина просила не обійми – вона просила зв’язок. А я була каменем.
Коли він переїхав до Києва, працювати в айті-компанії, я ще кілька разів намагалась подзвонити.
– Привіт, сину. Як ти?
– Нормально, – коротко відповідав він.
– Може, ти приїдеш на Великдень?
– Я зайнятий.
І все. Так минуло п’ять років. Без листівок. Без дзвінків. Без «мамо, я скучив».
Одного разу я таки наважилась і поїхала до нього. Просто так. Без попередження. Купила в дорогу домашні пиріжки – ті самі, які він любив у дитинстві. Приїхала під двері, подзвонила. Із середини – голос чужої дівчини.
– Так?
– Я… Марта. Мама Степана. Я просто… приїхала побачити його.
Вона довго мовчала.
– Степан не хоче вас бачити.
І двері не відчинились.
Я стояла кілька хвилин. Потім залишила пакет з пиріжками біля дверей. І поїхала додому. Ридала всю дорогу, а потім три дні не виходила з дому.
Потім була ще одна спроба – на його день народження. Я написала листа. Довгого. Щирого. Без виправдань. Просто – як було.
“Степане, я не була готова бути мамою. Але це не твоя провина. Це моя. Я ніколи не казала, як сильно шкодую, що замість тепла ти отримав тільки порядок. Що я боялась показати тобі свою любов, бо сама її ніколи не знала. Я хочу, щоб ти знав – я люблю тебе. Може, по-своєму, криво, незграбно. Але люблю”.
Він не відповів. Але я побачила, що прочитав. І хоч серце знову стислося, але це вже була не зовсім тиша. Це була перша тріщина у стіні.
Місяць тому він раптом написав: “Якщо хочеш – можеш приїхати на мій день народження. Але без драми. Просто – поговоримо”.
Я приїхала. У поїзді я хвилювалась так, ніби їхала на іспит.
Степан відкрив двері сам. Виглядав втомлено, але спокійно.
– Заходь, – сказав. – У мене є 2 години. Потім на роботу.
Ми сіли на кухні. Я поклала на стіл свіжі сирники.
– Я пам’ятаю їх, – сказав він. – Але ти їх не часто готувала.
– Тоді я часто була зла. А зараз у мене є час бути мамою. Навіть запізно.
– Ну, хоча б не питаєш, коли я одружусь.
– А треба?
– Та ні. Просто дивно. Ти колись цікавилась тільки моїм табелем. А не тим, чим я живу.
Я відвела погляд. Потім зібралась і сказала:
– А хочеш розповісти мені – чим ти живеш?
І він почав. Про роботу. Про дівчину, яка любить варити суп уночі. Про те, як боїться одного дня теж не зуміти бути хорошим батьком. І я просто слухала. Без порад. Без моралі. Просто слухала. І, здається, це був перший раз, коли він дозволив мені бути поруч не як контролю, а як людина.
Ми ще не родина. Але ми – два уламки, що намагаються скластися назад.
Іноді мені здається, що між матір’ю і дитиною обов’язково має бути любов. Але іноді це не так. І тоді залишається тільки шлях – довгий, важкий, але можливий – до прощення і близькості. Навіть якщо запізно.
А як у вас, мої дорогі? Чи мали ви досвід примирення після довгих років мовчання? Чи можна полагодити те, що колись зламалось – не раз, не два, а постійно?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
