fbpx
життєві історії
Я того дня була на закупах в цьому торговому комплексі, і заодно вирішила в ньому пообідати, оскільки дома, “хоч шаром коти”, як любить казати моя мама. Сіла я за столик, і стала невимушеною слухачкою двох офісних працівниць. Дівчата були десь мого віку – років 30. Гарно і скромно одягнені, як я зрозуміла, по дрес-коду. Волосся акуратно зібране в пучок. Та я не про це. Від почутої історії весь день ходжу сама не своя. Невже це справді так?

Я того дня була на закупах в цьому торговому комплексі, і заодно вирішила в ньому пообідати, оскільки дома, “хоч шаром коти”, як любить казати моя мама. Сіла я за столик, і стала невимушеною слухачкою двох офісних працівниць. Дівчата були десь мого віку – років 30. Гарно і скромно одягнені, як я зрозуміла, по дрес-коду. Волосся акуратно зібране в пучок. Та я не про це. Від почутої історії весь день ходжу сама не своя. Невже це справді так?

– А я вважаю, Руслана – молодець! Двадцять вісім років, розумниця, красуня, освіту здобула гарну. Навчається постійно чогось нового. Автівку ось купила, права отримала, їздить! Спортом займається, на відміну від мене, я ніяк не можу змусити себе ввечері в зал йти. Працює, кар’єру робить…

У кафешці торгового комплексу обідали співробітниці, мабуть, одного з розташованих в будівлі офісів. Дівчата були одягнені відповідно до суворого дрес-коду: білі блузки, темні спідниці, тонкі колготки і туфлі на невеликому каблучку.

Довге волосся акуратно зібране в пучки, нігті покриті світлим лаком. Подруги їли салати і щось жваво обговорювали.

– Кар’єру робить? Руслана? Лесю, ти смієшся, чи що? Вона працює в компанії свого батька! Ти хіба не знала? Прізвища у них різні, але про те, що Руслана – дочка Олега Петровича, у нас в курсі всі, до останньої прибиральниці. Так Руслана, здається, і не шифрується окремо. На роботі боса по імені-по батькові кличе, звичайно, але іноді, я чула, в неофіційній ситуації може і татом назвати!

– Та знаю я про її батька, це дійсно ні для кого у нас не секрет. Але… до чого тут це? Вона прийшла до нас п’ять років тому, після університету, на абсолютно рядову посаду. Низову навіть, можна сказати! У такій якості всі студенти до нас приходять. Була дівчинка “подай-принеси”, і он як виросла за ці роки!

– Наївна ти, Леся. “Виросла”, скажеш таке! Спробувала б вона не вирости в компанії тата. Через пару-трійку років і до директора виросте, ти тільки не падай тоді, ха-ха-ха! І не дивуйся сильно, буде татової правою рукою. Дивуватися можна було б, якби вона при такому татові так і залишилася “подай-принеси”.

– Ірино, ну при чому тут тато її?

– Дивно навіть, що ти цього не розумієш. Багато студентів після вузу до нас на низові посади в штат прийшли за останні роки? І не практикантами, які безкоштовна робоча сила, а саме співробітниками?

– Ну трохи, звичайно, але людей п’ять було.

– І де вони зараз? Нікого немає, крім Руслани!

– Так тому що Руслана об’єктивно працювала краще за всіх, ти згадай! Ніколи за дзвінком додому не йшла, завжди запитувала, кому потрібна допомога, вчилася всьому. На роботі горіла! Я до дев’яти приходжу на роботу, раніше всіх, а Руслана завжди вже тут. З усіма мости навела дружні, і з юрвідділом, і з продажниками, і з дівчатками з бухгалтерії… Навіть наша Любов Василівна з нею вась-вась, а вже вона взагалі залізна тітка, не знаєш часом, на якій козі до неї під’їхати…

– Це теж її заслуга, ти вважаєш? Так, звичайно, дуууже складно навести дружні зв’язки, будучи донькою боса. І Любов Василівна хвіст стиснула в числі інших, і зовсім не тому, що Руслана – така мила дівчинка, або менше інших помилок ліпила в звітах. Просто Руслана на особливому положенні у нас…

– Ну не знаю! Особисто я бачу, що вона намагається, працює, ідеї цікаві пропонує…

– А ось нехай спробує так само, але без тата. Працювати, намагатися де-небудь в іншому місці. А що, слабо? Нехай ось прийде з вулиці на низову посаду абикуди, зачепиться і зробить кар’єру не гірше, ніж у нас – ось тоді я повірю, що вона чогось варта без свого тата…

– Слухай, ну а хто її візьме, крім батька, конкуренти, чи що? Доньку Олега Петровича? Навіщо комусь таке щастя, сама поміркуй – засланий козачок у своїй компанії? У неї теж, мабуть, вибору небагато. І весь цей шепіт за спиною про тата вона прекрасно чує теж. Так що їй не позаздриш. Хоча вона молодець, і я впевнена, що все, що вона має, вона домоглася сама…

А ви як вважаєте, чи можна сказати “вона всього досягла сама” про дочку боса, що працює в компанії у тата?

Адже дівчина і справді працює, старається, положенням своїм не зловживає, трудову дисципліну не порушує ніяк – навпаки, раніше всіх приходить і пізніше всіх йде… Або це все одно не те?

У будь-якому випадку їй простіше, ніж точно такій же дівчині з вулиці, тому про “добилася сама” мови не йде…

Чи згодні? Що думаєте з цього приводу?

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page