Я того дня повернувся зі школи, та замість мами, мене на кухні зустріла тітка Софія. В неї був засмучений голос. – Маму забрали в лікарню. – З того дня я більше її не бачив. Все, що в мене було, це спогади. Через деякий час я став жити в дитячому будинку, а нашу однокімнатну квартиру тітка здавала в оренду, і як згодом вияснилось, гроші забирала собі. Я сів на диван, а з очей покотились сльози. – Синку, чоловіки не плачуть!
Тата я не пам’ятаю. Він пішов на небеса надто рано, коли мені було два роки.
Виховувала мене мати. Бабусь і дідусів теж я не мав. Чому так сталося, гадки не маю.
Мама мене намагалася оберігати від усього. Просто дихала мною. Коли я вночі прокидався, то чув, як вона тихенько плаче.
Те життя я практично не пам’ятаю. Мама вирішила продати нашу простору трикімнатну і купити однокімнатну квартиру. Довелося нам переїхати з гарної квартири до маленької та тісної. Але мені там було дуже добре. Меблі мама всі забирати не стала. Взяла тільки потрібні речі: диван, комод, шафу та телевізор. Мама все життя для мене старалася. Багато працювала, квартиру тримала в порядку, займалася зі мною уроками. Я з трепетом згадую про той період життя. Я безмежно вдячний своїй мамі за важку працю та величезну любов.
Тиждень тому я прокинувся серед ночі. Мені тієї ночі снилася моя мама. Зараз я сам тато. Виховую доньку та сина. Щонеділі ми ходимо на службу до церкви і молимося за мою маму.
– Синку, чоловікам не можна плакати, – завжди твердила мама. – Якщо ти хочеш плакати, то мусиш усамітнитися, щоб ніхто не бачив твоїх сліз.
– Зовсім ніхто? — перепитував я і потирав розбите коліно.
– Синок, жінки тендітні створення. Їх треба оберігати, підтримувати та допомагати.
– Я виховувала тебе як справжнього чоловіка.
Якось я повернувся зі школи і побачив тітку, яка сиділа на розкладному кріслі в кухні. Вона сказала, що маму забрали до лікарні. З того часу маму я не бачив. Тітка відправила мене до дитячого будинку.
Там я жив, поки мені не виповнилося вісімнадцять років. Наша квартира всі ці роки здавалася в оренду, а тітка гроші забирала собі. Згодом я став жити у своїй квартирі. Мені так хотілося знайти фотографії з мамою та в тиші подивитися їх.
Згадати минулі часи та своє щасливе дитинство з мамою. Я сів на диван і гірко заридав. Раптом у моїй голові почулися слова мами.
– Синку, чоловікам не можна нікому показувати своїх сліз.
Нині мені сорок п’ять. У мене свій бізнес, гарна родина. Квартиру дитинства я не продаю та не здаю в оренду. Я приходжу туди, коли мені погано. А там одразу стає легко. Коли я заплющую очі, то згадую мамині казки, як вона мені приносила гостинці з роботи.
Ми часто з нею грали у слова. Тиждень тому я був у магазині іграшок із дітьми. Раптом мене хтось гукнув. Це була тітка Софія.
Привіт, Андрію!
Вона постаріла до невпізнання. Я сухо привітався з нею.
– Бачиш, я тобі вашу квартиру зберегла, а ти на мене сердишся.
– У вас є щось з нашої квартири?
– Так.
Я вирішив купити їй продуктів та відвезти додому. Тітка дістала наш із мамою сімейний фотоальбом. А ще в неї стояв сервант, у який мама завжди ховала подарунки від мене. Я часто знаходив там машинки, мандарини та солодощі, але мамі не говорив. Не хотів її засмучувати. Я забрав у тітки сервант і перевіз до однокімнатної квартири. Фотоальбом теж із собою прихопив. Це була найцінніша річ для мене. На фотокартках були мама з татом, наші походи до зоопарку, мій перший дзвінок і моя мама, коли їй було 5 років.
Мамочко, як я за тобою сумую! – я сів і заплакав.
– Мамо, інколи і чоловікам можна поплакати…
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
