Я того дня відвозила Тимофійка на спортивну секцію, і вирішила провідати дочку. Вона в той час була на роботі, і щоб на душі було спокійніше, надумала переговорити. Мене злегка здивувала її усмішка, я чекала геть іншої реакції, але в кінці розмови Ярина все ж проговорилася, і сказала, що всю ніч не спала, бо по сусідству з ними живе “веселий” молодик, який тримає в напрузі весь гуртожиток. – Доню, повертайся, кімната пустує!
Моїй доньці Ярині дев’ятнадцять років. Ми завжди жили разом. У минулому році вона закінчила навчання у нас в місті, тому ні про які гуртожитки мова не йшла.
Зараз вона працює. Дома тільки спить, вихідні бере рідко. По дому все роблю я сама: готую, перу, прибираю. Так як Ярина і мій чоловік працюють, а я сиджу вдома з молодшим сином.
Ну ось недавно Ярина і усвідомила, що стала дорослою і незалежною. Вирішила жити самостійно. Тут як раз на роботі якась знайома з’їхала від батьків, і вирішили вони разом орендувати житло. Я подумала, нехай спробує, все життя вона не буде зі мною жити.
Шукали вони кілька днів. Знайшли якусь кімнату в гуртожитку. Знаєте, таку, де кухня і туалет загальний. Дочка окрилена, стала речі збирати.
Ну що ж, провела я її, порадила, щоб дурниць ніяких не наробила. Хіба мало, всяке буває, і люди всі різні. Дня через два приїхала ще за якимись речами.
Ми з нею з’їздили в магазин, купили всякі потрібні дрібниці для господарства. Гаразд, думаю, нехай звикає до самостійності. Хоча самій незвично.
Я ще люблю, щоб все у мене під контролем було. Чоловік мій, її вітчим, теж підтримав.
Минуло ще напевно пару днів. Мені потрібно було завести Тимофійка на заняття, і я по шляху заїхала до Ярини на роботу. Питаю, як справи, як на новому місці?
Вона ніби як весело так відповідає, добре. Тільки сусід виявився любитель в чарку заглядати, всю ніч спати не давав, вигукував і в стіни довбав. Я кажу, а ти як хотіла, гуртожиток і є гуртожиток.
Якщо хочеш, кажу, збирайся і додому вертайся. Ми ж тебе не женемо, кімната твоя пустує. Ось так поговорили, і я поїхала у своїх справах.
До вечора пролунав дзвінок. Дивлюся, Яринка дзвонить. А вона так просто ніколи не дзвонить, точніше дуже рідко. Загалом, дзвонить і каже, мам, став чайник, я скоро буду.
Я так здивувалася, начебто на роботі була. Я говорить, відпросилася. Словом, вона відпросилася з роботи, зібрала манатки і приїхала додому.
Скінчилося самостійне життя. Умови не ті, готувати самій треба. А колись, та ще й не хочеться. Краще з мамою пожити.
Ось так, нашого незалежного і самостійного життя вистачило на п’ять днів! До сих пір з чоловіком хихикаємо.
Цікаво, а як ви, мамочки, переживаєте ці моменти, коли дитя йде у “самостійне плавання”? Бо мені дуже важко…
Діліться досвідом!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
