Я того ж дня зателефонував дружині, і про все розповів. Ольга без вагань сказала впевненим голосом: “Ми заберемо Нестора собі! Він на таке життя не заслуговує!”. Моєму щастю не було меж. Я після слів дружини розплакався, як дитина.
Мене звати Орест. Мені 37 років. Я одружений. Моя дружина Ольга – чудова жінка. У нас з нею є донька Сніжанна. Нашій дочці – 9 років.
Живемо ми із дружиною дуже добре. Я вже чотири роки працюю водієм-дальнобійником, і мені моя робота дуже подобається.
І ось одного разу, коли я був у рейсі, сталася така історія.
Справа була восени. На вулиці лив дощ. Коли я проїжджав повз зупинку, я побачив дівчинку – підлітка. Вона була одягнена у велику куртку, яка явно не пасувала їй за розміром. Мені стало шкода дівчинку.
Я зупинився і спитав:
– Що ти зробиш тут у таку погоду? Бо ж холодно так і пізно вже!
– Ми дуже хочемо їсти! Допоможіть нам будь-ласка!
– Хто це ми? – здивувався я.
Раптом із куртки з’явився хлопчик років зо два.
– Це мій брат Нестор! – сказала дівчинка.
Я взагалі розгубився. Було вже пізно та дуже холодно. А на зупинці стояло двоє голодних дітей.
– Добре! Залазьте у автівку! Тут неподалік є готель. Я вас нагодую. А потім уже думатиму, що з вами робитиму далі.
Я привіз дітей до готелю та замовив їм їжу. Я ніколи не бачив, щоб люди їли з таким апетитом. Вони з’їли все, навіть увесь хліб, що був на столі.
Я був радий, що зміг допомогти цим дітям.
– Мирославо, а де ваші батьки? Чому ви одні в такий час на вулиці?
– А вони вдома. Непутні вони у нас. Їсти нічого вдома. Ми вже з Нестором три дні нічого не їли.
Я зрозумів, що дітей додому зараз везти марно. Їх ніхто не шукає. Я винайняв номер для дітей, а сам пішов спати в автівку. Я вирішив, що ранок вечора мудріший.
Вранці я замовив сніданок та пішов до дітей. Я постукав у двері, але мені ніхто не відчиняв двері. Тоді я відчинив двері сам. Я побачив, що в кімнаті на ліжку сидить лише Нестор. А Мирослави у кімнаті не було. На столі я знайшов записку: “Вибачте мене, але я вам сказала неправду. Нестор мені не брат. Він мій син. Віддайте його в дитячий будинок або заберіть собі. А мені його годувати нема чим. Мирослава”.
Я не можу передати словами, що відчув, коли це прочитав. А хлопчик сидів на ліжку і дивився на мене великими карими очима. Він все чудово розумів.
Я викликав службу та опіку. Разом ми поїхали до батьків Мирослави. “Веселі” батьки Мирослави були вдома. Їх навіть неможливо було розбудити.
Я зрозумів, що хлопцеві тут не місце. Коли хлопчика забирали до дитячого будинку, він говорив:
– Дядечку, дядечку!
Він був неймовірно засмучений. Я зрозумів, що не можу дозволити, щоб цей чудовий хлопчик виріс у дитячому будинку. Я подзвонив до своєї дружини і все їй розповів.
– Ми заберемо цього хлопчика собі!, — сказала Ольга.
Ми разом із нею зібрали всі документи та усиновили Нестора.
Нині Нестор живе разом із нами. Він називає мене татом, а мою дружину – мамою. Наша дочка його дуже любить.
Я дуже вдячний Мирославі за те, що в мене з’явився чудовий син.
Ось така наша сімейна історія!
Фото ілюстративне
