Я той день ніколи не забуду. Мало того, що ми провели в останній путь бабусю, і мені на душі було так гірко, так ще й мама взяла, та й ляпнула, що мало в дитинстві мене “виховувала”, оскільки я так і не навчилася їй поважати, і мовчати, коли потрібно. Від несправедливості хотілося замкнутись у кімнаті і плакати безперестанку!
Про своє дитинство не можу згадати нічого доброго та позитивного, хіба що літні канікули, коли я приїжджала в село до бабусі Катерини.
Мама поводилась до мене дуже строго, тато взагалі ні в що не втручався, ходив на роботу, відпочивав перед телевізором, а якщо мама починала чіплятися до нього, йшов чи в гараж, чи до сусіда на “пінне”. Тоді перепадало мені. оскільки нерви ж то мамі потрібно було на когось зігнити. Я ж не могла піти, як тато.
Мама в мене цілком розумна людина з вищою освітою, на роботі її цінували та поважали. Але вдома вона була “ураганом”. Я ніколи не мала своєї думки, мене ніхто не питав, що я хочу з одягу, а коли справа доходила до перевірки домашнього завдання, я вся просто тремтіла від страху, хоча вчилася добре. Миттю з голови все вилітало.
Після школи я спеціально вступила до іншого міста, подалі від батьківського дому, а точніше, від мами. Приїжджала лише на канікули. І якщо в перший свій приїзд додому я очікувала, що мама скучила, то глибоко помилялася. Нічого не змінилось. Після того ми почали спілкуватися лише телефоном. Навіть коли я познайомилася із хлопцем, батькам нічого не сказала.
Особливо важко було, коли в мене не склалося сімейне життя, і я залишилася сама з дитиною на руках. Важко було морально, адже матеріально я вже себе повністю забезпечувала, оскільки працювала, а дочка ходила до садка. За цей час ми бачилися з мамою лише кілька разів: коли я виходила заміж, коли на світ з’явилася дочка і коли пішла з життя моя улюблена бабуся Катя. Мамі мій чоловік не сподобався, вона так прямо перед Орестом це і сказала. Може, і це зіграло роль у його відношенні до мене, але це не точно.
Зараз мама на пенсії, їй нема чим зайнятися і вона вимагає, щоб я переїхала до рідного міста і бути всім разом. Вона хоче частіше бачити внучку, щоразу каже, що я тепер не маю виходити заміж, а жити для дитини. Сказала, що якщо у мене з’явиться новий чоловік, то вона забере Яринку до себе. Я не витримала і висловила все, що збиралося в душі вже стільки років, на що почула: “мало я тебе наказувала, якщо так і не навчилася розмовляти з матір’ю!”. І цій жінці я маю довірити свою дочку?
Зараз ми не спілкуємося зовсім, я не дзвоню, а мама перша ніколи не піде на примирення, тим більше, що вважає мене невдячною дочкою, а себе несправедливо скривдженою. Я живу лише роботою та Яринкою, намагаюся не звертати уваги, але все одно дуже важко жити в такому становищі.
Можливо хтось був у схожій ситуації, або ж знає, як правильно мені вчинити?
Мама ж не молодіє з кожним роком…
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
