Я це на власні очі бачила. Свекруха швидше всіх з’їла, але зі столу не вставала. Всі дрібки, що були навколо її тарілки, вона так, розмовляючи і запудрюючи нам очі, зібрала на невеличку купку. А коли ми з чоловіком і сином доїли і почали ставати з-за столу, вона одним помахом руки змела ті дрібки під стіл, на мою білосніжну плитку.
Коли я це побачила вперше, то думала, що мені привиділося. Ну чесне слово, хто б таке при здоровому глузді зробив. З того часу я почала наглядати за діями Анни Гаврилівни, і так, вона це робить весь час.
Я спершу з чоловіком поговорила, а після і з самою свекрухою.
– Анно Гаврилівно, в нас є робот-пилосос, який час від часу “навідується” під стіл, але з вашого боку не красиво!
– Що таке? Що ти вже на мене видумуєш?
– Ну, ось ці дрібки, помахом одної руки, що на підлозі опиняються! Для чого ви це робите? Лишіть все, як є. Мені легше ганчіркою зі столу зібрати, ніж з підлоги!
– Я таке не роблю, тобі привиділося!
Вже рік часу через вимушені причини ми живемо з моєю свекрухою. Анна Гаврилівна жила в селі. Може, в неї так прийнято, але в нас ні.
На цьому її виправдання не закінчилися. Вона з піднятими бровами і виглядом абсолютної невинності додала:
– І взагалі, хіба це так важливо? У вас же чисто! А якби я не збирала дрібки, їх би ваш кіт злизував, чи не так?
Я ледве стрималася, щоб не пирхнути від її “логіки”. Кіт, до речі, дійсно полюбляв лазити під столом, але ж я не збиралася надавати йому роль прибиральника. Проте вирішила не сваритися далі.
Наступні кілька тижнів я старалася не зациклюватися на цій звичці свекрухи. Але, на жаль, її дії тільки набирали обертів. Одного вечора, коли ми з чоловіком запізнилися до вечері через затори, я помітила, що під столом була ціла купа крихт. Анна Гаврилівна навіть не намагалася це приховати.
– Мам, ти знову це зробила? — здивовано запитав чоловік, побачивши моє обурене обличчя.
– Що зробила? — знову її улюблений вираз невинності.
– Під стіл дрібки змітаєш, — уточнив він.
– І що тут такого? Хіба це заборонено? — її голос був наповнений вдаваним здивуванням.
Мій чоловік, який зазвичай підтримував мене у всьому, цього разу лише знизав плечима і, не бажаючи конфлікту, сів їсти. Я розуміла, що ніхто крім мене не готовий ставити цю ситуацію під сумнів, тому вирішила діяти сама.
Наступного ранку я затрималася на кухні, спостерігаючи за Анною Гаврилівною. Вона зайшла, зробила собі чаю і почала снідати. Після їжі її рухи стали звичними: помах руки, і дрібки летять під стіл. Цього разу я була напоготові.
– Знаєте, Анно Гаврилівно, я це бачила! — промовила я, підходячи до неї.
– Що ти бачила? — її тон був більше обуреним, ніж запитальним.
– Ви знову змітали дрібки під стіл. Навіщо ви це робите?
– Це вигадка! Ти що, за мною стежиш? — тепер у її голосі з’явилася явна образа.
Я глибоко вдихнула. Зрозуміла, що розмова зайшла в глухий кут.
Пізніше того дня я вирішила поговорити з чоловіком.
– Любий, я більше не можу. Мені здається, твоя мама навіть не розуміє, що це неправильно.
– Та чому це неправильно? Вона завжди так робила, коли я був дитиною, і нічого страшного не сталося, — він відмахнувся, навіть не глянувши на мене.
Мене це ще більше розлютило. Чому всі вважали, що це нормально? Хіба білосніжна плитка на таке заслуговує?
Кульмінація настала під час святкової вечері. Ми запросили декілька родичів та друзів. Всі весело розмовляли, насолоджуючись стравами. Анна Гаврилівна, як завжди, швидше за всіх закінчила їсти і почала “прибирати”. Але цього разу я була готова.
– Мамо, почекайте! — сказала я різким голосом, коли помітила її рухи. — У нас є серветки, ми можемо акуратно зібрати це зі столу.
– А що такого? Усі й так не помітять, — промовила вона, трохи збентежена тим, що всі почали звертати на нас увагу.
– Це негарно. І це наша підлога! — наполягала я.
Анна Гаврилівна знизала плечима і демонстративно зібрала дрібки в руку. Виглядала вона ображеною, а я відчула себе винуватою перед гостями за те, що підняла це питання публічно.
Після того вечора я намагалася уникати сварок. Але ситуація не змінилася. Анна Гаврилівна була впевнена у своїй правоті, а я продовжувала дратуватися через її поведінку. Часом мені здавалося, що ми живемо в різних світах, де поняття “чистота” і “виховання” мають зовсім інше значення.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було продовжувати ці суперечки, чи краще було змиритися? Що б ви порадили в такій ситуації?
