Я у батьків пізня дитина, дуже їх люблю, вони все мені дали в житті. Але зараз виходить так, що я маю жертвувати всім заради них.
Батьки дали мені в житті все, що потрібно і навіть більше. Я не маю на увазі банальне на кшталт дали життя, навчили любити себе та людей, ні. Вони дали мені гарну освіту. Можливість познайомитися з цікавими та потрібними людьми, можливість подорожувати та нормально комунікувати з будь-якою культурною людиною. Словом, зробили мене громадянином світу.
Звичайно, навички в наш час коштують грошей, але у батьків вони на той момент були. Коли я народився на світ, батькові було 46 років, а мамі 43. Я, як то кажуть, пізня дитина в сім’ї. А від того й дуже кохана дитина.
Не приховую, мене балували і намагалися завжди купувати мені все найкраще. І через це я став не те щоб примхливим, але деякі речі мені тепер далекі й незрозумілі.
Наприклад, я не можу їздити громадським транспортом. Це в Європі ти можеш сісти до порожнього трамвайчика, який повільно, але весело домчить тебе до потрібного місця. Але там не часто бувають пасажири і взагалі сприймається це як міні пригода.
У нас це буквально виклик. Чи доживеш ти до наступної зупинки, чи тебе змете чергова бабця з візком або якийсь чоловічок, який не проти перевірити, що в тебе в кишенях.
Ще я не можу скуповуватись у дешевих супермаркетах. Є, звичайно молли, де ти можеш взяти чистий візок, пройтися повз стрункі ряди стелажів з товарами. Куди ж поспішати? Життя у нас одне.
Але в багатьох магазинах все інакше. Брудний, мокрий кошик та товари сумнівної якості та далеко не першої свіжості. А у чергах стоїть сірий народ. Неприємно пахне, позіхає, але здатний пробігти 5 метрів за 1 секунду, якщо Зіна стане за вільну касу.
Далі. Лікарні. Але про це вже всі й так добре знають. Я розумію, що, якщо є гроші, є і сервіс, приватні клініки. Але іноді бувають ситуації, в яких якийсь потрібний тобі папірець знаходиться саме у громадській лікарні. І більше його ніде не візьмеш.
У таких випадках я завжди ломлюся до лікаря до кабінету і намагаюся домовитися. Не безкоштовно. Тому що стирчати в холі, повному пацієнтів, що кашляють і чхають, це пряма небезпека для здоров’я. Іронічно, але у всіх таких поліклініках вона надзвичайно висока.
І, до речі, про здоров’я. Мої батьки вже у віці. Бізнес їхній полинув у забуття та гроші разом із ним. Дещо залишилося, на кшталт гарної квартири і якоїсь суми на рахунку. Але це далеко не те, що було раніше. Хоча, повірте, на паперті вони з простягнутою рукою не стоять. Та й я досяг успіху у своїй справі. Тож це не найбільша наша проблема.
Увага. Ось чого не вистачає моїм батькам. Звичайної, банальної уваги. І вимагають вони його від мене дуже активно. Але, ось яка справа: живу я закордоном. Тут, в Австрії, я навчався, маю друзів, дівчину. Тут моє місце. Я винаймаю квартиру з подругою, моєю майбутньою дружиною.
Якщо піти на сміливий крок і продати все майно батьків, ми могли б прикупити їм якусь житлоплощу біля мене. Але вони категорично відмовляються кудись переїжджати. А це означає, на їхню думку, що я маю покинути все і залишатися з ними.
Моя професія досить потрібна. А це означає, що втративши хоч рік часу, я втрачу роботу і, власне, навички. Вони стануть просто неактуальними в нашому світі, який стрімко змінюється. Чи варто говорити про те, що моя дівчина теж не чекатиме мене?
Але мамі та татові це байдуже. Їм начхати. Їх двоє, у них однакова думка про те, що я мушу доглядати за ними, щоб там у мене не було заплановано. Адже я їхній єдиний син. Їхня опора. Я маю проводити з ними час, розповідати про життя, адже вони так рідко мене бачать і все інше. Але що я зможу їм розповісти вдома?
Звичайно, я намагався запропонувати альтернативу. Я міг би платити жінці, щоб вона приходила і доглядала батьків. Хоча, повірте, здоров’я у них ще о-го-го. Вони говорять, що тепер я їхній боржник, маю їх утримувати, машину купити, путівки на відпочинок кілька разів на рік оплачувати, ось зараз в Грецію хочуть, і я не збираюся їм відмовляти.
Щодо доглядальниці – за цим завжди слідувала відмова. Як це чужа жінка приходитиме? А син нам на що? А те, що син може все своє життя просидіти з мамою та татом у найважливіший період свого життя – це пусте, їх не хвилює.
Можливо, я не гарна людина, поганий син. Але навіщо тоді взагалі треба було мене народжувати і давати можливість побачити цей світ крізь ту призму, що я бачу його зараз? Сиділи б разом, у радянській “двушці”. В одній кімнаті батьки, в іншій я з дружиною. Їздили б на риболовлю, сперечалися з сусідами, щомісяця нили про підвищення комуналки. Не життя, а казка.
А так виходить, що мені потрібно жертвувати чимось одним, але від цього не менш важливим. Або батьками, точніше, їхньою любов’ю та ставленням. Або ж, власним життям та майбутнім. А інших варіантів немає.
Я сам жалітися не люблю і не дуже вмію. Але тут вибачте – крик душі. Мої друзі мене не розуміють і кажуть, щоб я залишався і не думав ні про що, особливо зараз про повернення в Україну не варто й думати. Але ж у мене є совість, яка велить мені бути з батьками. А що там буде далі? Та хто ж його знає? Як гадаєте, їхати до них?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
