Я у той день минулого тижня в гості до друзів. У Галі й Максима маленька дитина. синочок Дмитрик. До дитини без подарунка не ходять. Зайшла дорогою в дитячий світ, іграшку якусь купити.
Народу у іграшковій крамниці – аж нікого, стою біля стелажу, вибираю. Дешеву не хочеться, на дорогу грошей шкода. Сподобається щось – ах, яка краса. Потім на цінник дивлюся — ой ні, дорого! Назад поставлю. Іншу візьму. Знову на цінник – та ні за що у світі! За такі гроші!
І ось стою біля прилавку, сама з собою розмовляю, і раптом звідкись зверху, добрим таким баритоном, на весь магазин, докірливо:
– Ну ти Оленко і жабка!
Я аж підстрибнула! В обличчя ніби окропом хлюпнули. Озираюся – немає нікого. Камер скрізь понатикали, у носі не поколупай – все на виду. Думки навчилися читати, добре. Але коментувати навіщо?! Ваша яка, вибачте, справа?
Схопила від переляку першу-ліпшу, найдорожчу іграшку, – і до каси. Стелаж огинаю, дивлюся, а там, з того боку, чоловік, а біля нього така маленька козявочка, пухкенька.
І ця козявочка тримає величезний, більше себе, оберемок усіляких коробочок. У неї вже з рук валиться, а вона все набирає та набирає. Зосереджено. Сопить, щоки міхур, мовчить і набирає. І чоловік їй знову, таким гарним баритоном, докірливо, але по-доброму:
– Богданко, ну може досить? Ну не можна ж бути такою жабкою!
Вилетіла я з цього дитячого світу, здається, сніг по дорозі від моїх червоних щік плавився.
А подарунок Дмитрику не сподобався, до речі.
Тому що вибирати треба щиро.
А не з переляку, як ото я.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
