fbpx

Я в Іспанію поїхала майже 20 років тому не від хорошого життя. І ось кілька років тому, коли обоє моїх дітей – вже з купленими мною квартирами, машинами, я зустрічаю кохання свого життя, Мігеля. Ми вже разом три роки, але тепер вирішили побратися – у Мігеля недуга, йому дають хороші прогнози, але все ж він хоче точно знати, що все залишиться мені, бо дітей власних у нього нема. Ми вирішили зробити величезний сюрприз моїм рідним, купили розкішні подарунки і приїхали одружуватися в мою рідну Вінницю. Ми зупинилися в готелі, бо я не могла привести Мігеля в квартиру до старенької мами. Гроші я дітям закинула на карти. Востаннє

Я в Іспанію поїхала майже 20 років тому не від хорошого життя.

І ось кілька років тому, коли обоє моїх дітей – вже з купленими мною квартирами, машинами, я зустрічаю кохання свого життя, Мігеля. Ми вже разом три роки, але тепер вирішили побратися – у Мігеля недуга, йому дають хороші прогнози, але все ж він хоче точно знати, що все залишиться мені, бо дітей власних у нього нема.

Ми вирішили зробити величезний сюрприз моїм рідним, купили розкішні подарунки і приїхали одружуватися в мою рідну Вінницю.

Та ось тільки не все сталося, як гадалося, як то кажуть.

Свого часу, коли моє життя стало дуже важким, я розлучилася з чоловіком і втратила роботу, плюс треба було фінансово підтримувати не дуже здорову маму і ростити двох дітей-підлітків – тоді я й вирішила взяти приклад з кількох моїх подруг і знайомих жінок і поїхати працювати за кордон.

Я опинилася в Іспанії, а діти лишилися з моєю мамою. Їх досить часто відвідував їхній батько, платив невеликі аліменти. які отримувала моя мама.

Так потяглися довгі роки мого іспанського життя. Вперше я додому приїхала через три роки, потім – стабільно раз на рік. Забезпечувала всіх, хоч і важко працювала. Мої син і дочка створили вже свої родини, у них є по дитині.

Я приїжджала на весілля, фінансувала їх частково, дарувала щедрі подарунки. Обоє моїх дітей мають по квартирі, які я їм придбала.

Багато років у мене нікого не було, бо я мала час лише на роботу. Але три роки тому я познайомилася з Мігелем. Його особисте життя не склалося, як і моє. Він не може мати дітей, і дружина колись пішла від нього до іншого. багато років він не міг вірити після того жінкам. Але ми відігріли одне одного.

Мігель статний чоловік, власник однієї з піцерій на узбережжі. Я давно вже говорю іспанською. тому ми можемо вільно спілкуватися. нам добре разом.

Спочатку ми зустрічалися, довго гуляли, коли він мав час. Бродили вечірнім містом, милуючись архітектурою, краєвидами та одне одним.

Живе мій Мігель в будинку зі старенькою мамою, яка одразу мене добре прийняла, адже вона дуже переживала, що її син так і лишиться сам.

І ось ми вирішили одружитися, зробити собі такий подарунок на Новий рік. Справа в тому, що у Мігеля є недуга, йому дають хороші прогнози, але все ж він хоче точно знати, що все залишиться мені, бо дітей власних у нього нема.

Він сам запропонував мені поїхати в Україну і одружитися на моїй Батьківщині, відсвяткувати цю подію з моїми рідними. Раніше він у нас ніколи не бував і йому хотілося познайомитися з моїми дітьми, онуками маленькими, мамою. Я одразу ж погодилася.

Обдзвонила рідних, кумів, друзів, назвала приблизну дату. Я навіть попросила приходити без подарунків, щоби люди не витрачали зайві гроші, яких завжди не вистачає. Ми самі везли стільки подарунків! І всі погодились прийти.

Але після приїзду нас ніхто так і не зустрів. Ми зупинилися в готелі, бо я не могла привести Мігеля в квартиру до старенької мами, хоч там і чисто, бо я оплачую доглядальницю-прибиральницю. Я обійшла всіх друзів та знайомих, родичів і, звичайно, зайшла до мами. Але всі розмовляли зі мною неохоче, наче я щось наробила.

Трохи пізніше виявилося, що всі мої близькі, насамперед діти були проти, аби я пов’язувала своє життя з іспанцем. І начхати, що я давно вже розлучена. Начхати, що я всіх попередила. Одним словом, я показала Мігелю місто, гарні місця. але навіть до ладу не зустрілися ми з моїми дітьми, і поїхали назад, додому, в Іспанію. Гроші я дітям закинула на карти. Востаннє.

Що тепер робити і коли наступного разу повертатись на батьківщину, я не знаю. Всі вони не оцінили того, що я поїхала колись працювати в чужу країну заради них і надсилала роками гроші. Але нічого не вдієш, треба прийняти ситуацію, як є. Поруч зі мною дорога мені й близька людина, і я щаслива попри все.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page