Я в неділю одягла гарно чоловіка, дочку, себе, і направились ми всі до церкви. Свекруха стояла в той час біля воріт. – Ти що, їмость, що таке на себе нап’ялила? Що тільки люди подумають? – Та мене слова Віри Павлівни не зачепили. Але те, що ми прийняли її в своєму особняку, це велика помилка. Чого вартують тільки засмальцьовані білі крісла у вітальні, з якої вона зробила “кімнату молитви”
Я тепер шкодую, що погодилася прийняти свекруху у своєму домі, але вже нічого не поробиш.
Ми з чоловіком коли стали на рушничок щастя, то були бідні, як воші печені.
Все, що ми маємо на даний час, це завдяки нашій спільній праці.
Чоловік, поки я була в декреті, працював на двох роботах. Згодом він відкрив свій бізнес.
Як тільки молодшій дочці виповнилося три роки, я повернулася на свою роботу, але через деякий час я пішла працювати до чоловіка.
В нас свій сімейний бізнес.
Старший син вже закінчив школу і навчається в університеті. Молодша ще вчиться у шостому класі.
Ми відразу з чоловіком знали, що будемо жити в селі. Я люблю квіти, природу. Чоловік обожнює займатися висадкою і доглядом фруктових дерев.
На даний час в гарний двоповерховий особняк в селі, де живе моя свекруха.
Віра Павлівна така людина, що все мене зупиняла.
– Ти в такому наряді до церкви йдеш? Що люди скажуть? Ти ж не Їмость!
– Для чого вам така дорога люстра? А бруківку класти на подвір’ї хіба така необхідність?
– Колись діти без репетиторів вчилися, і нічого.
Всяке і різне було. Свекруха не вважала наш бізнес сімейним, вона казала, то все “мій Олежик”.
Я спершу щось старалася їй пояснювати, а потім змирилася.
Вона жила окремо, а тих пару годин на тиждень можна й промовчати, думала я.
Коли мені мало виповнитися сорок, чоловік запитав, що мені подарувати.
Я давно мріяла про образ у вітальню, але не простий, а срібний. Чоловік здійснив мою мрію, хоча вона коштувала не один десяток тисяч.
В нашому будинку дорогі і стильні меблі. У вітальні, та й і у всьому будинку, в мене переважають світлі кольори.
Я замовила шикарний стіл зі стільцями, які покриті дорогою тканиною. Все це ніжно кремового кольору.
До чого все це я вам розказую, скажете ви? А до того, що пів року тому моя свекруха почала нити, що їй важко одній в хаті.
Спершу ми з чоловіком планували до неї раз в день заходити, але цього виявилося замало.
В кінцевому результаті свекруха з двома клітчастими сумками переїхала в наші хороми, як вона каже.
Ми виділили їй кімнату. Все було добре до того часу, поки вона не зайшла в кімнату, з тим срібним образом.
Добре, що вона по цінах не орієнтується, бо було б мені співане, що я її сина “експлуатую”.
Але Віра Павлівна як побачила той образ на стіні, вирішила, що в цій кімнаті буде місце для молитви, і понаносила на стіл різних образків, молитовників, статуеток.
В мене все вискладено “по фен-шую”. Я не люблю нічого лишнього в хаті.
Але і це ще пів біди. Її засмальцьовані пальці відбиті на усіх моїх кріслах, дверях, диванах і навіть стінах.
Мене ця ситуація виводить з себе.
Я вже сказала чоловіку, що ми зробили помилку, пустивши її під свій дах. Але що чоловік, йому все підходить.
Я не знаю, як тепер маю пояснити Вірі Павлівні, що їй пора додому і не така вона вже й немічна.
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
