Я в свої майже 40 років не маю родини, не маю дітей, зате маю будинок на півдні Франції, біля моря. І маю дуже багато родичів в Україні.
Я поїхала на заробітки у 19 років. Працювала нянею, ким я тільки не працювала. Тепер Франція – мій другий дім, але в Україні я також буваю відносно часто.
І я допомагала своїм рідним, багато кому. І допомагаю зараз батькам, моїй старшій сестрі з дітьми, яка розлучилася. Але коли я купила будиночок у Франції минулого року, вони всі почали проситися до мене в гості.
А я не хочу, щоб вони сюди їздили. Взагалі не хочу, щоб вони бачили, як я живу. Так, я живу у своїй маленькій розкоші, за яку я дуже дорого заплатила, самотністю і роками тяжкої праці.
Як їм це пояснити? Вони мене не розуміють. Для них родина дуже багато значить. Оці посиденьки, оці зустрічі, оцей час разом. А я дуже люблю свій дім, свою тишу.
Можливо, я ще створю родину з якимось так само самотнім чоловіком. А може і ні, це нікому не відомо. Але у свій будинок я нікого не хочу пускати.
Та мої батьки, мої родичі цього не розуміють і на мене ображаються. Зараз настане літо, і знову вони всі почнуть проситися до мене на море. Як їм відмовити і не зіпсувати стосунки?
Я вже уявляю цей дзвінок від сестри. Голос трохи втомлений, але все одно наполегливий.
— Ну що, коли нам краще прилітати? Червень чи липень? Діти дуже хочуть на море!
Я стискаю телефон у руці. Ось воно, почалося.
— Я ж казала, що це погана ідея, — відповідаю сухо.
— Та що тут поганого? У тебе є дім, у нас є бажання приїхати, все чудово! Ми ж рідні!
Серйозно? Рідні? А де всі були, коли я жила у чужих квартирах, коли економила на всьому, щоб накопичити на цей будиночок? Я важко зітхаю.
— Я не приймаю гостей. Я люблю самотність.
— Ти що, зовсім здичавіла там у своїй Франції? — сестра сміється, але в її голосі вже чується роздратування. — Хіба сім’я не найважливіше?
Сім’я. Гарне слово, особливо коли воно зручне.
— Важливе, але я не хочу гостей.
Сестра мовчить кілька секунд, а потім за своє, як минулого року:
— Ти що, соромишся нас? Ми що, такі бідні, що нам не місце в твоїй розкоші?!
О, як знайомо. Я ж не раз допомагала їм, коли в них були проблеми. Тепер виходить, що моя відмова — це зрада.
— Я просто хочу жити так, як мені комфортно.
— А нам не треба відпочити? Що, у твоєму будинку не знайдеться місця для племінників? Для рідної сестри?
Я вже знаю, що буде далі. Образи, спроби викликати почуття провини, може навіть вплинути на мене через батьків.
Ввечері дзвонить мама.
— Доню, чого ти так? Це ж сім’я, ну що ти як не наша!
— Мамо, я люблю вас усіх, але я не хочу гостей.
— Але ж літо, море! Вони так раділи, що поїдуть!
Ось що найгірше – вони навіть не чекали моєї згоди. Вони вже «вирішили», що їдуть.
— Ви приїжджали до мене, коли я жила в тісній кімнаті? Ні. А тепер, коли у мене є щось хороше, ви відразу згадали про мене.
Мама мовчить. Вона не звикла, що я говорю так прямо.
— Добре, я зрозуміла, — нарешті каже вона. — Але знай, ти нас усіх дуже образила.
Ось такі розмови були минулого року. будуть і цього. От-от, вже зовсім скоро почнуться. І мені все доведеться повторювати.
І ось тепер я думаю про все це. Чи я справді не права? Я все життя допомагала їм. Невже я не можу мати хоч трохи свого простору, на який ніхто не претендує?
Як відмовити, щоб вони не ображалися? Чи можливо це взагалі? Буду вдячна за ваші поради і ваше бачення моєї ситуації.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
