Я в той час поралася на кухні, як завжди, в п’ятницю, хочеться всього наготувати, щоб на вихідних хоч трохи відпочити. На плиті вже кипів бульйон, а я доліплювала останню порцію вареників. Чоловік в той час спілкувався по телефону з мамою, а дочка гралася каструлями на підлозі, їй ще немає й двох років.
Ліза до мене підходить і в туалет проситься, а в мене руки в борошні, я йду до кімнати, підходжу до чоловіка і прошу його допомогти з горщиком. Зазвичай він стоїть в кімнаті, а незадовго до події я його помила і у ванній залишила, сохнути.
Чоловік, все розмовляючи, перепитує – що мені треба? Я повторююсь на рахунок горщика.
– Добре, йду! – чоловік встає з ліжка і рухається в бік ванни, покликавши Лізу з собою.
В цей же момент я чую істеричний крик з динаміка телефону:
– З ким ти там розмовляєш, коли мати тобі дзвонить? А ну швиденько повтори, що я останнє сказала?
Чоловік починає виправдовуватися – у дружини руки в борошні, а Лізоньку треба посадити, раз проситься.
– Нехай ця ледащо руки помиє і сама все зробить, я ще не закінчила! – знову верещить в телефоні.
Чоловік дивиться на мене, я киваю – так, все чутно. Він вибачається перед матір’ю і говорить, що передзвонить пізніше. Прибирає телефон, йде в ванну з дитиною.
Я повертаюся на кухню, вареники доробляти. На кухонному столі лежить мій телефон, дзвінок – свекруха. Я не беру – залишилося лише кілька вареників доліпити, та й розмовляти після “цієї ледащо” не хотілося.
Дзвонить телефон чоловіка в кімнаті. Він не бере – допомагає дочці позбутися вмісту горщика і зробити гігієнічні процедури.
Знову надривається мій телефон, я виліплюю останній вареник, мию руки, відповідаю:
– Доброго дня, Ольга Петрівна.
– Яке право ти маєш заважати розмові матері і сина? Ти хто така? Хто? До трьох років з дитиною повинна сидіти мамаша! У мого сина сьогодні вихідний! Яке ти маєш право його напрягати своєю ж роботу?
– А нічого, що це і вашого сина дитина? – поцікавилася я.
— Не факт, не факт!
– До побачення, Ольга Петрівна. – я скинула виклик, поклала телефон на стіл і поставила воду для вареників.
У кімнаті знову дзвонить телефон чоловіка, він відповідає. Трихвилинна тиша, крик чоловіка:
– Мама, ти з глузду з’їхала? Я не піду до тебе відпочивати! Я і вдома відпочиваю! Не твоє діло, хто у нас в домі головний по горщиках! Мама, відчепися, а? Я зайнятий.
Я посолила воду, зменшити вогонь і пішла в кімнату.
– Що лаєшся? – питаю у чоловіка.
– Вибач. Там їсти скоро? – з надією запитав чоловік.
— Скоро.
Поки там все готується, ми з донькою пішли ловити вудкою пластмасових рибок з тазика.
Скільки часу треба, щоб з третього під’їзду дістатися до першого? Рівно 10 хвилин, зі зборами. Але сьогодні в двері постукали через двадцять хвилин, я як раз встигла зварити першу порцію вареників.
– Чоловік, там до тебе, я впевнена. – крикнула я, знову відправляючи рибок в тазик.
– Іду. – відгукнувся чоловік.
– Мама, ти навіщо прийшла?
– З онукою сидіти. А ти йди, ляж на диван і відпочивай! Я ось тобі, пиво принесла. Розслабишся.
– Мамо, дякую, але я не п’ю.
– Де Лізонька? Давай її сюди, хоч погуляти з нею піду, щоб ти в тиші побув. Синок, себе берегти треба. Знаєш, скільки чоловіків не доживає до пенсії? А все чому? Дружини заганяють! І працюй, і вдома з дитиною сиди. Не можна так. Раз твоя дружина не може подбає про твоє здоров’я, це зроблю я! – урочисто промовила Ольга Петрівна.
– Мамо, зараз твоя онучка обідати, а після – спати.
– Я її погодую, йди відпочивай.
– Вона сама їсть. – зауважив чоловік.
– Ну зрозуміло. При такій господині ви так і будете все життя все самі робити … – з сарказмом простягнула Ольга Петрівна.
– … і відійдете у той світ в один день, не доживши до пенсії. – прошепотіла я собі під ніс, закінчивши думку свекрухи.
Немає нічого дивного, що я все чула – двері в ванну були відкриті, а гучність голосу Ольги Петрівни подібний гуркоту проїжджаючого поруч поїзда.
– Мамо, нам не потрібна допомога. Іди додому, а? – попросив чоловік.
– Син, я допомогти хочу! Бачиш, до чого тебе шлюб довів – рідну матір з дому виставляєш! З твого, між іншим!
Ну так. Хто я така в спільно купленої квартирі? Так, пусте місце.
– Все, мам. Ми тут самі, вибачай.
Схлипування, голосіння. Звук закритих дверей.
Я вилила воду з тазика, повідомила доньці що рибки втомилися і хочуть спати. Ми вийшли з ванної. Дочка побігла на кухню, я пішла в коридор, до чоловіка.
Він з тугою оглядав пакет з пивом, залишений матір’ю.
– Їсти йдемо. – покликала я.
– Іду.
Пообідавши, я почала мити посуд. Чоловік пішов укладати доньку спати. І сам заснув. Я взяла пакет з пивом і пішла на кухню.
Сиджу на кухні, потягують пиво, краса. Все-таки є іноді користь від свекрухи. Ми спеціально купили квартиру на протилежному кінці міста. Ольга Петрівна не вважала це проблемою – продала свою квартиру, купила в нашому домі. Вісім років вже в одному будинку живемо. І чим вона старша, тим гірше її поведінка.
Чоловікові – майже 40. Мені – 38. Ми двоє дорослі люди. І в плані кар’єри, і в плані сім’ї – майже 10 років в шлюбі. Але я все одно так і залишилася ніким. Прикро, дуже прикро, але нічого, якось проживу.
А пиво смачне. Не полінувалася ж, до супермаркету забігти. А в поліклініку сама не може, треба щоб син підвіз пару метрів – парадокс?
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
