Я в той час свого Андрійка заколисувала. Чую, з-за столу всі гості почли виходити. Ну, думаю, і добре. Зараз спокійно посидимо з кумом і його дружиною. І тут чую відкриваються двері, і заходить мій Микола, а за ним і його брат Святослав. – Вийди, у брата розмова до тебе є. Ми ще навіть не відійшли, як він почав розмову. – Мар’янко, прошу, зроби мене татом. Ти ж знаєш, Іванка не може, а час біжить. – Мій Микола все це чув, значить не проти. Але ж як так?
На той час, коли сталася ця подія, ми з моїм чоловіком жили вже разом 11 років. І непогано жили. Спочатку будинок побудували поруч з батьком, потім дітки пішли.
Діток у нас з Миколою троє – Люба, їй 10 років, Іринка 7 років і маленькому Андрійкові 2 рочки недавно виповнилося.
Я по дому кручусь, Микола на роботі, все добре. Нам завжди сусіди заздрили – і з батьками ми добре жили, і з братом мого чоловіка Святославом, теж завжди ладнали. А чого б не ладнати? Брат його старший на 2 роки. Святослав мого Миколу і виростив. Батьки тоді працювали багато, а Святослав за Миколою і в садок бігав, і в школу потім його відправляв, і уроки з ним робив. Загалом, Святослав для чоловіка авторитет незаперечний. І чого ж я стану рідних братів сварити. Та й приводу не було.
Дружина Святослава – Іванка, дуже приємна тиха така жінка. Ми з нею і про борщі могли поговорити, і про всякі квіточки. На селі не всі до квіточок добре ставляться, їм би грядки встигнути прополоти, а ми з Іванкою і замовляли разом, і обмінювалися, і навіть самі їздили в місто на виставку квітів, купувати всякі корінці. Зате і двір у нас- суцільна клумба, що у мене, що у Іванки. Гарна жінка, одне ось тільки у неї горе не могла вона мамою стати. Щось там у неї по жіночій лінії, словом, не виходило.
Я, звичайно, заспокоювала її, як могла. Завжди їй говорила:
– Та не переймайся ти! Ось, подивися, що по телевізору робиться! Мужики без баб дітьми обзаводяться. Зірки, яким вже правнуків няньчити пора, самі батьками стають. А ти молода, сильна, подумаешь! Зараз, знаєш, як медицина в гору йде? Не мине й року – знайдуть ліки.
Іванка так хотіла вірити, що у неї навіть очі спалахували. Але час минав, а ніяка медицина їм зі Святославом допомогти не могла.
У той день ми хрестили Андрійка. Треба було раніше, але чогось протягнули і дочекалися аж до двох років. Але не страшно, краще пізно ніж ніколи.
Хрещеним батьком, звичайно ж, мій Микола, Святослава свого запросив. А той і радий. Він і справді, так малечу любив. До нас приходив, поки з усіма дітьми не привітається, поки їх на руках не перетягає, до чоловіка не підійде. І разу не було, щоб без подарунка до дітвори заявився. А вже наша малеча навколо нього такі хоровод водила!
Ось, зібралися ми Андрійка хрестити. У церкві все пройшло, як треба, потім всі зібралися і до нас додому поїхали – треба ж відзначити таку справу.
Приїхали, я на стіл накрила – з вечора наготувала. Всі сіли, випили, як слід, розговорилися. Мужики про своє говорять, ми з Іванкою якийсь візерунок розбираємо. Тут же батьки Миколи і Святослава сидять, друзі наші, так діти лізуть до Святослава на руки.
– Андрійку! Ну куди ти знову забрався? – раз у раз обсмикувала я.
Але Святослав тільки відмахувався:
— Чого ти, я ж не чужий.
Засиділися допізна. Я пішла дітлахів спати укладати, а Іванка за столом наглядати залишилася. Чую – вже і батьки додому зібралися, і друзі попрощались. Ну, думаю, і добре. Зараз дітвору покладу, і посидимо з Іванкою та з Святославом, по душам поспілкуємось. Любили ми цю справу.
Заколисую Андрійка, дивлюся – в кімнату Святослав з Миколою заходять.
– Давай, Мар’яко, я Андрійка поколишу, – каже Микола. – Тут тобі Святослав щось сказати хоче.
– Ой, та знаю я, що він хоче сказати, – усміхнулася я. – Напевно, буде на риболовлю тебе відпрошувати. Святославе, і не проси – не відпущу! Лід зараз тонкий, он в минулому році Карпенко під воду пішов, до сьогодні ніхто не знайшов.
– Та не про це я, – відмахнувся Святослав і раптом випалив, – Зроби мене татком, а?
Я навіть оніміла від несподіванки. І, головне, дивлюсь – Микола це чує, але, ніби так і треба. Ніяк не реагує. А Святослава, як прорвало:
– Мар’янко, ну ти ж бачиш, ніяк у нас з Іванкою не виходить ця справа. Кожен раз до вас іду, у мене душа цепеніє. Ще рочок – інший і пізно буде. Ну не можу я Іванку кинути! А вона мене ощасливити не може. Я ось у вас сиджу – і весело завжди, і сміх дитячий, і лепет, а у нас…
– Святославе, а… можна ж з дитячого будинку взяти, – не знала, що відповісти я.
– Можна, можливо! Та тільки у мене на роботі один взяв – з лікарень не вилазять. Спочатку хлопчик начебто здоровенький був, а потім, як посипалися ці болячки… І я, як уявлю, що мій малюк буде в такому стані, а я нічим допомогти не зможу, так… А у вас всі дітлахи здорові. І я здоровий. Йому у нас добре буде.
– Святославе, та ти в своєму розумі? Це як же я буду 9 місяців дитинку під серцем носити, а потім його тобі подарую, так чи що? Знайди жінку спеціальну, зараз це запросто робиться.
– Ще чого! – пирхнув Святослав. – Тільки, знаєш, скільки вони просять? Одною соткою тисяч не обійдешся! А тут… Ти тільки на світ приведи, ми поїдемо звідси, щоб очі вам не муляти. А ще я від батьківської спадщини відмовлюсь – нехай все на Миколу переписує. За дитину, а?
– Ой, постривай… Чогось в горлі почало дерти… піду поп’ю…
Вискочила я і відразу до Іванки:
– Ти чула, що наші хлопи придумали? – запитала я її. – Ось вже зовсім з розуму вижили!
– А чого вижили… – сумно зітхнула Іванка. – По-іншому ніяк. Кине він мене, якщо дитину не буде. Як не буде у нас дитятка, кине він мене, а хто мене потім вже не молоду захоче… Залишуся я на старість років одна. Кому я така “пуста” потрібна?
Загалом, довго ще ми розмову вели. І мій чоловік брата повністю підтримував. Він його завжди підтримує. Навіть тут. А я от собі місця не знаходжу. Зараз все від мене залежить, треба відповідь давати, а я… Ніяк зважитися не можу. І нічого не вдієш – справа досить серйозна.
Що порадите мені зробити?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
