Нещодавно колега прийшла на роботу в піднесеному настрої. Виявляється, по дорозі зустріла свого колишнього учня: в молодості вона викладала в початкових класах, вже років двадцять як пішла зі школи, але діти завжди добре запам’ятовують першого вчителя. Джерело
По службі розповіла, що колишній учень, якому зараз 32 роки, добре виглядає, задоволений роботою і життям в цілому. У початковій школі він не виявляв видатних здібностей, був неконфліктний трієчником, доброзичливим і усміхненим.
Його мама одна виховувала синів-погодків (аліменти з якоїсь причини не отримувала) і завжди приділяла велику увагу тому, щоб діти добре харчувалися, були взуті й одягнені з голочки.
Звичайно, багато працювала, не дозволяла собі ніяких поїздок на відпочинок, все для дітей.
Після школи обидва сини відучилися на комерційному відділенні вузу, мабуть, для бюджетного шкільних знань не вистачило. Всі витрати по оплаті навчання несла мама.
Коли молоді люди почали заробляти, мама виставила умову: тепер кожен повинен був віддавати їй 5 тисяч на місяць – заповнювати її витрати на їх виховання і навчання.
Мовляв, я ж собі у всьому відмовляла, прийшов час створити мені умови для нормального життя. Звичайно, ми в відділі почали обговорювати цю ситуацію.
Коли я сказала, що ніколи не зможу виставити своїм синам такий рахунок, мені відповіли: «Не зарікайся!».
Так що значить не зарікайся, якщо це в принципі суперечить моїм відносинам з дітьми. Ніяких вимог я не висуватиме буду ні за яких умов. Це просто не в моєму характері.
Язик не повернеться сказати: «Я на вас витрачалася, ночей не спала, працювала, у всьому собі відмовляла, давайте повертайте боржок». Виключено.
Чи захочуть допомагати – прийму, не захочуть або не зможуть – зрозумію, але вимагати в обов’язковому порядку – немає.
