Коли мама розповіла мені про те, що закохалася, я була розлючена. Що якщо він виявиться аферистом…
Ненавиджу цю передсвяткову метушню! Носишся по магазинах, вистоюєш в чергах, а в результаті все одно що-небудь та забудеш. А тут ще мама зі своїми докорами: “Ви про мене зовсім забули. Навіть зателефонувати і то не завжди спромоглися”. Взагалі-то вона права. Ось і сьогодні вранці я забула їй зателефонувати, а тепер марно намагалася зв’язатися по мобільному.
Мама чомусь не відповідала. “Образилась”, – з досадою подумала я, відключаючи слухавку. – Гаразд, додзвонюсь пізніше…
Набравши візок продуктів, прилаштувалася у хвіст однієї з черг. Поки дійшла до каси, вся спітніла. Потім порвався пакет з мандаринами, і мені довелося збирати їх під ногами покупців. Словом, додому я повернулася не в кращому настрої. Увійшовши в передпокій, спіткнулася об купу зваленого біля порогу взуття. “Знову Сашка друзів привів? – запитала у чоловіка.
– Так вони за компом сидять, – заступився за хлопців Богдан, але я його перебила:
– Уявляєш, не можу додзвонитися мамі. Може, у неї щось трапилося?
– Все в порядку, – заспокоїв мене Богдан. – Дзвонила недавно. Сказала, щоб ми її не шукали, бо у неї важлива зустріч.
– Важлива зустріч? З ким?
– Не сказала. – Схаменувшись, він підійшов ближче. – Чого ти з сумками стоїш? Давай сюди. Знову скупила пів магазину ?!
– Як завжди, залишила вдома список, – пробурчала я. – І напевно щось забула. Коли розібрала покупки, ще раз спробувала додзвонитися мамі на мобільний, але мені знову ніхто не відповів. “Невже вона не розуміє, що я буду хвилюватися? – обурилася подумки. – Як дитина мала!”
Я дійсно хвилювалася. А головне, не могла зрозуміти, з ким вона могла сьогодні зустрічатися. І чому назвала цю зустріч важливою. Після того, як пішов з життя тато мама замкнулася. Перестала спілкуватися з друзями. Коли я питала її чому, вона зітхала:
– Вони ж всі живуть парами, розумієш? А я одна! – пояснювала зі сльозами на очах. – Без Семена! Вони сидять за столом, їдять, п’ють, сміються… А про нього навіть не згадують. Наче його ніколи і не було! Це важко.
– Не думаю, що вони забули тата, – не погоджувалася я. – Просто не хочуть робити тобі боляче! Ти і так себе винищила, живеш тільки минулим, а потрібно думати про майбутнє!
– Без Семена? – обурено дивилася на мене мама. – Без нього у мене немає майбутнього!
Я тільки зітхала. Мені теж дуже не вистачало тата, але я розуміла, що мамі в сто разів важче. Батьковий відхід її зламав. Вона багато плакала і повторювала, що не хоче жити. Але ж їй було всього п’ятдесят і три…
Додзвонитися мамі так і не вдалося, тому після вечері я вирішила заїхати до неї. Мама була вдома, але ще не встигла роздягтися.
– Хіба так можна? – накинулася на неї я. – Чому ти не відповідала на мої дзвінки?
– Не чула, – незворушно знизала плечима вона. – У мене мобільник розрядився.
– Зрозуміло. А де ти була?
– Та де тільки не була! Спочатку на виставці кішок, потім в театрі, потім вечеряла в кафе. Загалом, прекрасно провела час. Ось тільки втомилася небагато. Ноги гудуть.
– Ще б пак, – хмикнула я. – Адже останні два роки тебе неможливо витягнути з дому. І раптом така тривала пауза… До речі, з ким ти була?
– Ти його не знаєш, – зам’ялася вона. – І потім, я ще сама не осмислила подію.
– Не осмислила що? Мама, ти мене лякаєш!
– Ну добре! Це було побачення!
– З глузду з’їхати! З ким?
– Ну-у-у… Загалом, ми познайомилися через Інтернет! На сайті знайомств.
– Повірити не можу! Ти хоч розумієш, як це небезпечно? Зараз повно аферистів.
– Ну що ти! Павло Миколайович порядна людина. Полковник у відставці.
– Ти в цьому впевнена?
– Я бачила його фото в анкеті. Він там в формі.
– Так форму хто завгодно може надіти!
– Ну чому ти думаєш тільки про погане?
– Тому що знаю життя! До речі, ти йому говорила, що живеш одна?
– Говорила, а що?
– Нічого. А він сказав, де і з ким живе?
– Звичайно. У нього квартира в Трускавці. Він вдівець. Уже п’ять років.
– А діти у нього є?
– Діти? А чому ти питаєш?
– Намагаюся зрозуміти, навіщо ти йому потрібна. Тому що деякі спритні мужики таким чином вирішують для своїх дітей квартирне питання. Зваблять самотню жінку, переїдуть до неї, одружуються, а квартиру дарують дітям.
– Заспокойся, у Павла Миколайовича немає дітей. І взагалі, чого ти нервуєшся? Не збираюся я ні за кого виходити заміж. Нам просто приємно спілкуватися. Що тут поганого? Я нічого не відповіла.
Прийшовши додому, розповіла про все чоловікові.
– Ми повинні втрутитися! – сказала сердито. – Інакше вона такого накоїть!
– Перестань! – відмахнувся чоловік. – Іванна Йосипівна розумна жінка. І потім, ти ж сама їй постійно твердила, що вона повинна припинити жити минулим. А коли вона пішла твоїй пораді, злишся. Де логіка?
– Але ж я не це мала на увазі! – сказала я. – Мені просто хотілося, щоб мама перестала мучитись через тата. Щоб побачила, що в житті є так багато прекрасного. Щоб зрозуміла, що потрібна нам не менше, ніж татові. Усім нам. Тобі, мені, Сашкові.
– А може, їй мало бути тільки мамою і бабусею… – продовжував сперечатися зі мною чоловік. – Думай, що хочеш, але я вважаю, що теща правильно зробила. І ми повинні не засуджувати, а підтримати її!
– Підтримати це безумство? – Я сердито затрясла головою. – Так, ніколи в житті! Словом, потрібно було терміново щось робити. І я придумала. На наступний день подзвонила мамі на роботу.
– Слухай, у мене тут виникла ідея. Що якщо ти переїдеш жити до нас?
– Навіщо це? – здивувалася вона.
– Ну, по-перше, тобі буде не так самотньо… По-друге, доглянеш за Сашком.
– Чому раптом? – усміхнулася мама. – Раніше ви самі справлялися.
– Не справлялися. Просто ти після відходу тата була в депресії, а це могло негативно вплинути на психіку дитини…
– Згодна. Тільки тепер я одужала і почала нове життя. Воно мені подобається, і я не хочу нічого змінювати.
– Через Павла Миколайовича? Скажи правду, ти в нього закохалася?
– Не знаю. Але коли він поруч, я забуваю, що мені п’ятдесят п’ять. Розумієш?
– Ще б пак, що ж тут не зрозуміти.
– Тоді не ображайся, що я не можу погодитися на твою пропозицію. І дякую за турботу. Я завжди знала, що у мене хороша дочка.
– Не підлизуйся, -пробурмотіла я. – І не будь наївною. Придивися до свого Павлу Миколайовича краще. До речі, скільки йому років?
– Шістдесят п’ять. А що?
– Багато, але він хоч симпатичний? – Його, звичайно, не можна назвати красенем, – помовчавши, відповіла мама. – Але у нього такі добрі очі. А ще він дуже інтелігентний. До речі, я хотіла запитати… Можна я приведу його до вас на Новий рік?
– Приводь, якщо хочеш, – неохоче сказала я. – Хоча не знаю, як відреагує на твого інтернет-шанувальника Сашка.
– Думаю, вони порозуміються, – сказала вона. – Павло – дуже хороша людина. І чудовий оповідач. Він багато подорожував. Навіть в Африці побував. Так що Сашкові буде цікаво з ним поспілкуватися. Та й Богдану теж
… Я подумки налякалася! Мене дратувало те, що мама розхвалювала цього типа. І знайомитися з ним не було бажання. Але відмовитися не вистачало духу.
– Добре, до зустрічі, – сказала якомога спокійніше. Поклавши слухавку, зітхнула: ну все, свято зіпсоване!
Тридцять першого я весь день нервувала. Рівно о восьмій пролунав дзвінок у двері. Мама з новою зачіскою, підфарбована виглядала значно молодшою. Зате Павло Миколайович… Я була розчарована. Невисокий, лисуватий, з великим животом – що вона в ньому знайшла?
– З прийдешнім! Вельми приємно з вами познайомитися, – простягаючи мені троянду, м’яким баритоном промовив гість. – Ви дуже схожі на свою чарівну матінку.
– Дякую, – буркнула я. – Проходьте… Це були останні слова, якими ми перекинулися з маминим кавалером в той вечір. Зате у Сашка і Богдана роти не закривалися! Було ясно, що мамин залицяльник їм сподобався.
– Класний дід! – заявив Сашко, коли гості пішли. – І бабуся повеселішала. Так, мам?
Я залишила його питання без відповіді. Потім довго не могла заснути. Вперше в житті я відчувала такі ревнощі. Мені здавалося, що, завівши роман з цим лисим донжуаном, мама зрадила тата. Але ж він так її любив. Ну нічого, цей Павло Миколайович ще її розчарує… Тоді я ще не знала, що через два місяці відбудеться те, що кардинально змінить моє ставлення до маминого друга. Більш того, я буду йому вдячна…
Про те, що у мами виявили важке захворювання, я дізналася від її подруги, яка працює в нашій клініці.
– Взагалі-то вона просила мене нікому про це не говорити, – засмучено сказала мені по телефону тітка Марія.
– Не знаю чому. Адже їй зараз так потрібна підтримка.
Звістка про те, що у мама важка хвора, була громом серед ясного неба. Адже вона ніколи не скаржилася на те, що погано себе почуває. І про те, що проходила обстеження, нічого мені не сказала. Я не могла зрозуміти чому.
Я відчула, як в скронях сильно застукало. – Боже, що це? Невже мама настільки образилася на мене за Павла Миколайовича? Але ж це несправедливо! Мені хотілося ридати в голос. Але я зуміла взяти себе в руки.
Поклала слухавку, випила серцевих крапель і пішла в спальню одягатися. Побачивши мене на порозі, мама здивувалася.
– Ти? Чому без дзвінка? Щось трапилося?
– Сталося, – неуважно кивнула я. – Тільки не у нас. У тебе…
Через пару хвилин ми, обнявшись, сиділи на дивані у вітальні і плакали.
– Я так сильно боюся… – придушено зізналася мама. – Ні, не того, що можу покинути вас назавжди. Я боюся стати для вас тягарем. І потім, лікування коштує великих грошей. Дуже великих. А у мене їх немає.
– Нічого, – заспокоїла її я. – Ми з Богданом що-небудь придумаємо. Обов’язково. Ти тільки не думай про погане. Тебе врятують, я в цьому впевнена.
– Навряд чи, – вона протяжно зітхнула. – Знаєш, у дружини Павла теж була така проблема. Її прооперували, і … – недоговорив, вона приречено махнула рукою і знову заплакала.
– Ти йому сказала? – помовчавши, тихо запитала я.
– Не змогла… Він і без мене вже стільки натерпівся. Не хочу, щоб все спочатку… Мене ніби окропом облило. Виходить, він дійсно їй дорогий. Ну так, інакше вона не боялася б заподіяти йому біль.
“Я повинна терміново розшукати його! – подумала раптом. – Знайти і все розповісти. А там хай він сам вирішує, як вчинити… ”
Шукати Павла Миколайовича не довелося, тому що коли я повернулася додому, він сидів у нас на кухні. Побачивши мене, знітився:
– Вибачте, що прийшов до вас без запрошення. Просто Іванка… тобто ваша мама… Ну, загалом, вона сказала, що більше не хоче зі мною зустрічатися. І не стала пояснювати причину. Тепер на дзвінки не відповідає. А я…
Я люблю її і не можу з цим змиритися. І хочу знати, що сталося.
– Як добре, що ви тут, – почала я і, не в силах продовжити, розплакалася…
З тих пір пройшов майже рік. Дуже нелегкий для всіх нас. Особливо для мами. Їй довелося пройти багато всього. Після цього перенести операцію. Хірург сказав, що операція пройшла успішно, але мама дуже важко приходила в себе. Дякую Павлу Миколайовичу, який найняв для неї гарну доглядальницю. Та й сам цілодобово від мами не відходив. Не знаю, що дає йому сили. Може, любов?
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
