Я віддала свого сина в дитячий будинок. Цього хотіли батьки. Вони казали, що в нас немає грошей, щоб поставити дитя на ноги.
Мені сорок п’ять років. Я розлучена і самотня жінка. Я ніколи собі і батькам не пробачу те, що мій син живе в іншій родині. Я б хотіла його розшукати, але мені це не вдається, на жаль.
Одного вересневого дня я прийшла додому і сказала, що чекаю дитину. Батько маляти відмовився, від дитинки, сказав, що ніякого відношення до неї не має.
Десь через три місяці він разом з батьками переїхав жити до столиці.
Я ж продовжувала жити в місті з батьками, але ніхто з наших родичів в селі не мав дізнатися, що я при надії.
Мені було дев’ятнадцять. Ви скажете, доросла дівчина, але я така не була. Так, я вже працювала продавцем, але мною керували батьки. Такі часи були, чи може, то я якась не така.
Дивлюсь зараз на одинадцятикласників, які ходять попід мої вікна, бо живу я біля школи і дивуюся, які це гарні і впевнені в собі дівчата. Я була сірою мишкою, за яку все вирішили батьки. Куди вступати, де працювати…
Саме тому, коли я привела на світ свого синочка, то зробила все так, як сказали батьки. Я підписала всі документи і віддала дитину в дитячий будинок, де на нього вже чекала сім’я, яка дала йому те тепло і любов, якого не змогла дати я.
Батьки все пояснювали тим, що в нас нема достатньо грошей, що ми не зможемо гідно поставити дитя на ноги. І взагалі, що я молода і в мене все життя попереду, для чого себе пов’язувати дитинкою.
Я вийшла заміж. З чоловіком прожила п’ять років. Дітей нам Боженька не дав. В мене все було добре, а ось Михайло обстежуватися не хотів, казав, що все в нього добре.
Ми розійшлися, і я заміж вдруге так і не вийшла. Не хотіла я ставати на одні і ті ж граблі.
В мене хороша робота, квартира. Я їжджу на курорти і моря. Батьків в мене вже немає.
Я провела їх в останню путь, але досі на душі в мене на них образа. Чому вони так вчинили? Чому все вирішили за мене?
Я б все віддала, щоб мій син був зі мною поруч. Але це не можливо. Я шукала, я стільки часу віддала, щоб знайти свою єдину дитину. Єдине, що я знаю про нього, що живе мій син не в Україні.
Ось таке в мене життя…
Дорогі дівчатка, не повторюйте моїх помилок… Все життя я себе картаю, всім священикам свою душу вилила, але легше мені не стає…
Автор – КАРАМЕЛЬКА
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!