Я віддала сину вої заощадження – 25000 гривень, щоб він виплутався з боргів. Але через чотири місяці він вирішив, що тепер я зобов’язана щомісяця віддавати йому половину своєї пенсії, а це 4000 гривень. Тепер у мене немає ні сина, ні невістки, ні улюбленого онука
– Мамо, я ж тобі пояснюю, це просто тимчасово! – голос Руслана був гучний, майже крик. – Мені потрібно швидко закрити цю позику, інакше відсотки мене знищать! А в тебе ж гроші просто лежать на карточці, навіщо вони тобі всі одразу?
– Руслане, але ж це моя пенсія! – мій голос тремтів від образи та розпачу. – Я на неї все життя працювала. Як я буду жити, якщо ти забереш половину, та ще й щомісяця будеш брати частину на “покриття”? Я ж тобі дала гроші на перший внесок, чому цього недостатньо?
– Достатньо? Ти справді думаєш, що ті твої п’ятнадцять тисяч гривень можуть щось вирішити, коли в мене на кону – майбутнє моєї сім’ї? – він вимовив це з таким зневажливим тоном, ніби я йому не матір, а якийсь надокучливий кредитор. – Ти ж не ходиш по дорогих ресторанах, не їздиш за кордон. Тобі на ліки та комуналку вистачить, а решту я тобі віддам, як тільки все стабілізується! Обіцяю!
Я – Віра. Мені шістдесят чотири роки. Моє життя завжди було просте і розмірене. Я багато років пропрацювала бібліотекарем у рідному місті. Після виходу на заслужений відпочинок, моїм найбільшим бажанням був спокій. Я хотіла мати можливість іноді купити собі хорошу книгу, нову фіранку чи поїхати до старого друга в сусіднє місто, не думаючи, що це проб’є діру в моєму скромному бюджеті. Але доля, схоже, мала інші плани.
Мій син, Руслан, – моя єдина дитина. Він завжди був активним, амбітним, але, на жаль, надто схильним до ризикованих, “швидких” рішень. Кілька років тому він переїхав до Києва, одружився з чарівною дівчиною Оксаною, і в них народився син, мій улюблений онук – Дмитро.
Я була безмежно щаслива, що вони так влаштувалися, але мене завжди турбувала їхня фінансова нестабільність. Руслан часто змінював роботу, шукав “великий куш” і часом вплутувався в дуже сумнівні проєкти. Оксана була вихователькою, її зарплата не покривала багато чого в столичному житті.
Минулого літа Руслан зателефонував мені з нотками паніки в голосі. Він взяв невелику позику в якійсь приватній фірмі, щоб інвестувати у, як він казав, “абсолютно безпрограшний” бізнес-проєкт свого знайомого. Звісно, проєкт провалився. Тепер йому потрібно було терміново повернути значну суму, а відсотки загрожували перетворити цю позику на справжній фінансовий тягар.
– Мамо, ти мусиш мені допомогти! – благав він тоді. – Це просто лихо, якщо я не поверну гроші до кінця місяця. Вони ж обіцяють передати справу колекторам!
Моє материнське серце відразу відчуло сильне хвилювання. Я відклала деяку суму на “чорний день”, близько тридцяти тисяч гривень. Ці гроші були моїм маленьким капіталом безпеки, який я збирала роками, відмовляючи собі в багатьох речах. Але хіба можна думати про себе, коли твоїй дитині погано?
– Скільки тобі потрібно, синку? – запитала я, відчуваючи, як уся моя “безпека” розчиняється.
– Двадцять п’ять тисяч, мамо. Це лише для першого, найбільшого платежу, щоб зменшити основну суму. Решту я якось “дотягну”, обіцяю.
Я не вагалася. Пішла до банку і переказала йому цю суму. Звісно, це було набагато більше, ніж п’ятнадцять тисяч, про які він тепер зневажливо згадав у розмові.
– Синку, це все, що я могла тобі дати, – сказала я тоді. – Більше в мене немає, хіба що пенсія щомісяця. Будь ласка, будь обережним.
– Дякую тобі, мамо! Ти найкраща! Я тобі все-все поверну! – його голос знову був радісним, і мені стало легше. Я подумала, що тепер він знову стане на ноги, і все налагодиться.
Але це був тільки початок.
Минуло близько чотирьох місяців. Руслан не повернув мені жодної гривні. Я не нагадувала йому, розуміючи, що йому, мабуть, важко. Але кілька тижнів тому він знову приїхав до Світловодська, і цього разу його візит був не просто для того, щоб провідати матір.
– Мамо, у мене до тебе серйозна розмова, – почав він, коли ми пили чай на кухні.
– Я слухаю, синку, – відповіла я, і моє серце вже тоді відчуло недобре.
– Справа в тому, що я взяв на себе ще один кредит, щоб остаточно покрити всі старі борги. Але тепер у мене великі щомісячні платежі, а зарплата на новій роботі виявилася не такою високою, як я очікував.
Він почав розповідати довгу, заплутану історію про те, як йому не вистачає близько чотирьох тисяч гривень щомісяця, щоб не залізти в нові борги.
– Я подумав, – продовжив він, не дивлячись мені у вічі, – що ти ж можеш мені допомогти своєю пенсією. Вона в тебе – вісім тисяч гривень, так?
Я кивнула.
– Чотири тисячі, мамо, це половина. Тобі ж вистачить чотирьох тисяч на місяць на твої потреби. А решту ти будеш переказувати мені. Так?
Я ледве віддихнулася від такої нахабності. Я сиділа, приголомшена.
– Руслане, ти пропонуєш мені жити на чотири тисячі гривень на місяць? – моє обличчя, мабуть, було дуже здивоване. – А як же ліки? Я ж маю приймати препарати від тиску, а вони недешеві. А як комуналка? Взимку в нас опалення “з’їдає” майже всю мою пенсію. Як я буду зводити кінці з кінцями?
– Я ж тобі кажу, це ненадовго, мамо! – він підвищив голос. – Пів року! Максимум – дев’ять місяців! Я тобі все поверну! Ти ж бачиш, що я не для себе прошу, а для нашої родини, для Дмитра! Твій онук має жити в нормальних умовах!
Його слова про онука були дуже підступними, і я це відчула. Він маніпулював мною, граючи на моїх найсвітліших почуттях. Але я вперше за довгий час відчула, що мені потрібно себе захистити.
– Руслане, я тобі вже допомогла величезною для мене сумою. Я не можу жити без грошей на лікування, – сказала я твердо, наскільки могла. – Давай так, я тобі зможу давати тисячу гривень на місяць. Але не більше.
Він на це лише засміявся, і той сміх був гірший за будь-яку образу.
– Тисячу? Мамо, тисяча гривень нічого не вирішить! Тисяча гривень – це навіть не покриє моїх витрат на проїзд, щоб провідати тебе! – він встав і почав ходити по кухні.
Тоді і відбувся той наш діалог, яким я розпочала цю розповідь. Після нього він ображено забрався, не допивши чаю, і поїхав назад до столиці.
Я думала, що на цьому все закінчиться. Я думала, що він охолоне і зрозуміє, що я не є бездонною скарбницею. Але я помилилася. Через тиждень мені подзвонила Оксана.
– Віро Іванівно, як ви могли так підвести Руслана? – її голос був холодний, як крига. – Він же ночами не спить, думає, як нам тепер виплутатися з боргів, а ви навіть не хочете підтримати рідного сина!
– Оксано, я його підтримую, як можу. Я йому переказала двадцять п’ять тисяч гривень, і це були всі мої заощадження! – я намагалася зберігати спокій.
– Це було давно, – відповіла вона. – А тепер нам потрібна допомога, яка б полегшила наш місячний бюджет. Руслан сказав, що ви просто боїтеся, що гроші закінчаться, і хочете жити як королева.
– Як королева? На вісім тисяч гривень? – я відчула, як моє обличчя заливає хвиля жару. – Я маю рахунки, ліки, продукти, і я сама вдома! Я не можу віддати половину того, що маю!
– Але ж ви не працюєте! Ви сидите вдома, читаєте книги. Витрати у вас мінімальні! – цей аргумент мене просто вразив. Вона дійсно думала, що якщо я на пенсії, то мій час нічого не вартий, а мої гроші просто лежать без діла.
– Я працювала сорок років, щоб мати ці вісім тисяч! – я вже не витримала. – І я маю повне право сама вирішувати, на що їх витрачати!
– Ну, добре, – її тон раптом змінився, став м’якшим, але в ньому з’явилася якась сталева нотка. – Руслан сказав, що ви не розумієте ситуації. Він просто прийде до вас наступного тижня, і ви разом підете в банк. Ви оформите йому довіреність на отримання пенсії. Хоча б на пів року. Це дасть йому спокій, і він зможе зосередитися на роботі.
Я впустила слухавку на стіл. Довіреність. Вони хотіли, щоб я віддала синові повний контроль над моїм єдиним джерелом доходу. Вони навіть не питали моєї згоди, а просто поставили мене перед фактом, ніби я – недієздатна літня жінка, яка не знає, що їй краще.
Я довго сиділа в тиші, дивлячись у вікно. Я не могла повірити, що мій син, якого я виховувала в любові та повазі, може так вчинити. Я завжди вчила його, що повага до старших і самостійність – це головне. А тепер він бачить у мені лише ресурс.
Наступного дня я пішла до нотаріуса. Але не для того, щоб оформити довіреність Руслану. Я змінила свій банківський рахунок. Тепер моя пенсія мала надходити на новий рахунок в іншому банку. Це було моє маленьке рішення, мій тихий бунт. Я відчула себе трохи винною, але водночас вільною. Я маю право на свій спокій і свою безпеку.
Через три дні приїхав Руслан. Він був упевнений у своїй перемозі.
– Привіт, мамо. Я на годину заїхав, – сказав він, поспішаючи. – Давай швидко поїдемо в банк. Я вже все дізнався, довіреність оформлюється за п’ятнадцять хвилин.
– Нікуди ми не поїдемо, синку, – я стояла в коридорі і тримала в руках сумочку.
– Що значить “нікуди”? – він нахмурився. – Ми ж домовилися! Ти ж сама казала Оксані, що допоможеш.
– Я сказала, що допоможу, але не сказала, що віддам тобі всю свою пенсію, – я говорила спокійно. – Я перевела свою пенсію на інший рахунок. І я буду сама розпоряджатися своїми коштами.
Руслан стояв, ніби його облили холодною водою. Його обличчя почервоніло.
– Ти що, знущаєшся? – ледве вимовив він.
– Я захищаю себе, Руслане. Я тобі не відмовляю в допомозі, але вона буде в моїх руках. Коли ти мені зателефонуєш і спокійно поясниш, на що тобі потрібні гроші, і скільки, я тобі перекажу тисячу чи дві тисячі гривень. Але не половину мого бюджету. І не на постійній основі.
Він почав говорити дуже швидко, використовуючи образливі слова. Звинувачував мене в егоїзмі, у тому, що я думаю лише про себе, що я – погана мати. Він сказав, що я розірвала їхню родину, бо через мою “жадібність” вони втратять свій спокій. Це було дуже важко слухати. Він не бачив у моїх діях самозахисту. Він бачив лише перешкоду.
– Добре, Віро Іванівно, – він вимовив моє ім’я по батькові з такою гіркотою, що я відчула, ніби він мені чужий. – Роби, як знаєш. Але я тобі обіцяю, що більше я тебе не потурбую. Взагалі.
Він розвернувся і швидко вийшов із квартири, сильно зачинивши за собою двері. Я залишилася стояти одна посеред коридору. Тиша в квартирі стала важкою, як камінь. З того дня минуло вже три тижні. Я не отримала жодного дзвінка від Руслана чи Оксани. Вони не привітали мене з моїм днем народження, хоча він був лише минулого тижня. Вони повністю виконали свою погрозу – вони просто від мене відвернулися.
Я знаю, що вони зараз мають фінансові проблеми. Я розумію, що їм важко. Я як і раніше готова їм допомогти невеликою, посильною для мене сумою, але тільки якщо вони попросять про це нормально, з повагою, визнаючи моє право на власні кошти. Я хотіла б, щоб вони зрозуміли, що моя пенсія – це не їхній додатковий дохід, а моє забезпечення. Я – мати, а не безкоштовний банк.
Я сумую за онуком, Дмитром, але не знаю, як бути далі. Я не хочу руйнувати сім’ю сина, але і не можу дозволити, щоб мене грабували. Я дуже хотіла б, щоб Руслан сам усвідомив свою неправоту і подзвонив мені, але чи станеться це?
Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, захистивши свій рахунок? Чи варто мені самій телефонувати синові, порушуючи його обіцянку “не турбувати”?
