Я відкрила валізу чоловіка, щоб дістати брудний одяг, і отетеріла. Там, серед сорочок, лежала жіноча річ. Не моя. Серце заколотилося, але я стиснула її в руці й увірвалася до спальні. – Ігоре, що це? – мій голос тремтів від гніву, тримаючи ту річ перед його очима. Ігор зблід, його погляд заметушився, шукаючи порятунку. Але я вже знала: ця мить змінить усе.
Після зради чоловіка я опинилася на самому дні. Мене підтримала найнесподіваніша людина.
Раніше я думала, що не зможу без нього впоратися, що світ завалиться, якщо він зникне. А тепер? Я почала розуміти, що це була лише ілюзія, яку я створила для себе. Робота, дім, діти, вечері, прання, батьківські збори. Це все було моєю відповідальністю — і якимось чином це спрацювало.
Пів року тому я була впевнена, що маю все: люблячого чоловіка Ігоря, двох чудових дітей — Софійку і Максима, затишну квартиру в київському спальному районі, рутину, яку я навчилася любити. Кажуть, що кохання з часом тьмяніє, але я думала, що в нас із Ігорем усе інакше.
Ми разом пережили студентські роки, перші роботи, народження дітей. Але, як виявилося, кохання згасло не в моєму серці, а в його. Ігор зрадив мені. І ця правда розтрощила мій світ, наче крихкий скляний виріб.
Усе почалося з банального вечора. Ігор повернувся з чергового «відрядження» пізно, коли діти вже спали. Я, як завжди, поралася по господарству, готуючись до наступного дня. Його сумка стояла в коридорі, і я, за звичкою, вирішила перевірити, чи є там брудний одяг для прання. Відкрила блискавку, і отетеріла. Там, серед сорочок і шкарпеток, лежала жіноча білизна. Не моя.
«Що це, Ігоре?» — закричала я, увірвавшись до спальні, тримаючи в руках ту річ. «Це що, твоє нове хобі — колекціонувати чужі спідниці?!»
Він стояв, наче вкопаний, його очі бігали, шукаючи порятунку.
— Катю, це не те, що ти думаєш… — почав він, але його голос тремтів.
«Серйозно? А що я маю думати?!» — я кинула ту річ йому під ноги. — «Це чиї парфуми на твоїй сорочці?»
Він мовчав. Його мовчання було гучнішим за будь-які слова. Я відчула, як усе всередині стискається, але сльози не прийшли. Не тоді. Я знала, що не можу дозволити собі розвалитися. Не перед ним. Не заради дітей.
— Спатимеш на дивані, — холодно сказала я. — А завтра… подивимося.
Він кивнув, ніби змирившись, і пішов до вітальні. Я замкнулася у ванній, увімкнула воду, щоб заглушити свої думки, і дозволила собі тихо заплакати. Але лише на мить. Я мала бути сильною. Заради Софійки і Максима.
Наступного ранку мені зателефонувала свекруха, Марія Іванівна. Ми завжди мали хороші стосунки — вона ніколи не лізла в наше життя, не повчала, не критикувала. Але я боялася, що вона стане на бік Ігоря. Все-таки він її син. Проте її голос у слухавці був спокійним і теплим.
— Катерино, можна я завітаю? Принесу пиріжки з вишнями, твої улюблені. І каву, — сказала вона.
Коли Марія Іванівна прийшла, вона не стала розпитувати чи звинувачувати. Просто обійняла мене, міцно, як мама, і тихо сказала:
— Розповідай.
Я вилила все: про знайдену річ, про запах чужих парфумів, про помаду, яку я знайшла на комірі його сорочки. Вона слухала, не перебиваючи, лише час від часу киваючи. Коли я закінчила, Марія Іванівна зітхнула і взяла мене за руку.
— Який же він не розумний, мій Ігор. Катерино, я його народила, але ти дала йому дім, сім’ю, стабільність. І якщо він думає, що я його захищатиму, то він дуже помиляється.
Її слова були як ковток свіжого повітря. Я не чекала такої підтримки. Уперше за добу я відчула, що не сама. Що я можу впоратися.
— Маріє Іванівно, я не знаю, що робити далі, — тихо сказала я.
— Не поспішай, люба. Ми все вирішимо. Ти не одна. У тебе є я, є діти. І головне — не дозволяй нікому звинувачувати тебе.
Я не стримала сліз. Не від болю, а від вдячності. У той момент я зрозуміла, що маю союзницю, яку не чекала.
Наступні тижні були як у тумані. Ігор ходив по квартирі, наче привид, уникаючи мого погляду. Він не вибачався, не намагався нічого пояснити. Здавалося, він сподівався, що я просто змирюся, що все минеться, як пил, який можна замести під килим. Але я не могла. Кожен день я помічала нові деталі, які раніше ігнорувала: його часті «затримки на роботі», довгі відрядження, надто щедрі подарунки без приводу. Я не була сліпою. Я просто не хотіла бачити.
Одного вечора, коли діти заснули, я взяла його телефон. Він сидів на дивані, вдаючи, що дивиться новини.
— Що ти робиш, Катю? — нервово запитав він.
— Перевіряю, скільком ще жінкам ти писав такі ж повідомлення, як колись мені.
Він не зупинив мене. Не вихопив телефон. Просто відвів погляд. У його месенджерах я знайшла листування з кимось, підписаним як «О.». Легкі жарти, фото з готелів, натяки, які я не могла ігнорувати. І фотографії. Не відверті, але достатньо, щоб я відчула, як земля йде з-під ніг.
— Скільки це триває? — спитала я, стараючись тримати голос рівним.
— Катю…
— Скільки?!
— Рік, — тихо відповів він.
Рік. Ціле життя брехні. Поки я готувала йому борщ, забирала дітей зі школи, прала його одяг, він жив іншим життям. Я відчула, як усе всередині холоне, але я не дозволила собі розвалитися. Не перед ним.
Наступного дня я сказала Ігорю, що він має піти. Не заради сцени, а заради дітей. Я не хотіла, щоб вони зростали в атмосфері напруги й брехні. Він зібрав речі мовчки. Коли ми з дітьми повернулися додому після прогулянки, його вже не було. Лише сімейне фото на полиці стояло криво. Я поклала його в шухляду, не знаючи, що з ним робити.
Того вечора Софійка, моя шестирічна донька, підійшла до мене на кухні.
— Мамо, а тато сьогодні вечерятиме з нами?
Я ледь не розплакалася, але опустилася до неї й обійняла.
— Ні, люба. Тато поки житиме окремо.
— Ви посварилися? — її очі були повні тривоги.
— Так, але це не через тебе чи Максима. І я обіцяю, що завжди буду поруч.
Вона кивнула, і я зрозуміла, що маю бути для них не лише мамою, а й прикладом сили.
Минуло три місяці. Я думала, що без Ігоря моє життя зупиниться. Але воно не зупинилося. Я прокидалася, готувала сніданки, відводила дітей до школи, працювала в офісі, де мене нещодавно підвищили. Я почала помічати, що рутина, яка раніше здавалася тягарем, стала моєю силою. Я не просто виживала — я жила.
Марія Іванівна приходила щотижня, приносила пиріжки й розповідала історії про свою молодість. Вона ніколи не згадувала Ігоря, і я була їй за це вдячна. Одного разу сусідка, пані Оля, зупинила мене в під’їзді.
— Катю, ти ніби світишся. Щось змінилося?
Я посміхнулася.
— Може, я нарешті навчилася дихати вільно.
Одного вечора Ігор зателефонував. Він хотів зустрітися, поговорити, побачити дітей. Я погодилася, але не вдома. Ми зустрілися в маленькій кав’ярні біля нашого будинку. Він виглядав втомленим, із темними колами під очима. Я сиділа навпроти, тримаючи чашку кави, і чекала.
— Катю, я винен. Я все зіпсував, — почав він.
Я не відповіла. Він чекав, що я розм’якшу, але я вже не була тією Катериною, яка вірила в його обіцянки.
— Мені не потрібні вибачення, Ігоре. Я хочу, щоб ти був батьком для Софійки й Максима. Справжнім.
— Я їх люблю. І тебе… мабуть, досі люблю.
— Не кажи так. Кохання — це не річ, яку можна забути в таксі й повернутися за нею через рік.
Він замовк. Я встала, подивилася на нього востаннє й пішла. На вулиці було прохолодно, але я відчувала тепло всередині. Я була вільною. Не зламаною. Сильною.
Я знайшла нове хобі — кераміку, записалася на курси й почала створювати власні вази. Діти раділи, коли я приносила додому свої роботи. Я навчилася сміятися голосніше, ніж раніше, і помічала, як люди навколо починають дивитися на мене інакше. Я не шукала нового кохання, але я знайшла себе. І це було важливіше.
Та одного дня я отримала лист від Ігоря. Він писав, що хоче повернутися, змінитися, бути кращим. Я не відповіла одразу. Я сиділа на кухні, тримаючи лист, і думала: чи варто давати другий шанс людині, яка зруйнувала твій світ? Чи можливо пробачити, не втративши себе? І я хочу запитати вас, читачів: як би ви вчинили на моєму місці?
