Я відкрив своє серце і свій дім братові, а він так зі мною повівся. Але найважче те, що моя дружина додала до цього свої “дві монетки”. Було таке відчуття, ніби хтось вилив мені на голову відро холодної води. Я не міг дивитися на Валерію. Кожне її слово звучало фальшиво. Врешті-решт, вони двоє опинилися за моїми дверима – і життям.
– Ти впевнений, що це правильне рішення? – Валерія дивилася на мене своїми великими карими очима, тримаючи кухоль із теплим молоком. Її голос був спокійний, але я відчував напругу.
– Я не знаю, Леро, – зітхнув я, вмикаючи кавоварку. – Але мені здається, що у нас немає іншого виходу.
Ці слова ще довго дзвеніли у моїй голові. Все почалося того дня, коли мій брат, Антон, зайшов до нас додому з валізою і нерішучою усмішкою. Я ніколи не думав, що цей крок стане початком кінця.
Антон завжди був молодшим і… слабшим. Я – старший брат, той, хто першим отримував усю увагу батьків, хто мав більше обов’язків, але й більше можливостей. Коли нашого батька не стало, ми з Антоном дізналися, що весь спадок – батьківський будинок, невеликий бізнес, кілька ділянок землі – записано на мене. Чесно кажучи, це стало для мене несподіванкою.
Я завжди думав, що батько розподілить все між нами. Але адвокат однозначно зачитав заповіт.
Антон мовчав тоді, але його погляд я пам’ятаю досі. Це був суміш болю, гніву й образи. Відтоді він почав триматися відсторонено. Ми бачилися лише зрідка, і щоразу ці зустрічі були обтяжені невимовленими словами.
Коли Валерія запропонувала запросити Антона до нас, я вагався. З одного боку, я розумів, що це може бути шансом відновити наші стосунки. З іншого – я знав, що Антон відчував несправедливість і, можливо, досі тримав на мене образу.
– У нас є вільна кімната, Антону зараз непросто, – наполягала Валерія. – Ти ж не хочеш, щоб він почувався покинутим?
– А якщо це лише погіршить ситуацію? – заперечив я. – Ти знаєш, який він. Якщо щось піде не так, це обернеться проти нас.
– Це твій брат, Антоне. Сім’я важливіша за все, – сказала вона, стискаючи мою руку. Її рішучість переконала мене. Я зателефонував братові.
Антон оселився у нашому домі. Спочатку все йшло добре. Ми вечеряли разом, згадували дитинство, обговорювали повсякденні речі. Валерія завжди була гостинною, і, здавалося, між нами нарешті почало налагоджуватися. Але я не міг позбутися відчуття, що щось не так.
Антон і Валерія часто залишалися на кухні після того, як я йшов спати. Їхні розмови звучали тихо, але одного разу я почув уривок:
– Ти впевнений, що це спрацює? – запитала Валерія.
– Звісно. Ми маємо зробити це правильно, – відповів Антон.
Ці слова засіли у моїй голові. Що вони планували? Я вирішив нічого не казати, але відтоді почав уважніше спостерігати за ними.
Одного вечора я повернувся з роботи раніше. У вітальні стояв стіл, заставлений документами. Антон і Валерія сиділи поруч, їхні голови були схилені над паперами.
– Що це у вас тут? – запитав я, намагаючись звучати невимушено.
Валерія підскочила, як спіймана на гарячому.
– О, це… це документи Антона. Він просив мене допомогти з податками.
– Податки? – я підняв брову. – Чому б тобі не звернутися до юриста?
– Просто вирішив заощадити, – швидко відповів брат, знімаючи зі столу документи. Його голос звучав надто спокійно.
Наступного дня я випадково знайшов один із паперів, який вони, мабуть, забули заховати. Це був проект договору, у якому згадувалася моя частка в бізнесі. Мені стало не по собі. Що це могло означати?
Одного вечора я почув їхню розмову за зачиненими дверима:
– Ми повинні це зробити, поки він нічого не підозрює, – казав Антон.
– Я боюся, що він дізнається, – прошепотіла Валерія.
Я стояв у коридорі, намагаючись зібратися з думками. Їхні слова звучали як змова. Я відчував, як у мене всередині закипає гнів.
Наступного ранку я сів навпроти Валерії.
– Ми повинні поговорити, – сказав я.
– Про що? – вона намагалася звучати невимушено, але її очі видали напругу.
– Про тебе і Антона. Що ви задумали?
Вона мовчала. Потім зітхнула.
– Ти все неправильно зрозумів, – почала вона.
– Ні, я все правильно зрозумів. Ви хочете позбавити мене того, що залишив батько. Хочеш віддати це Антону? – мій голос затремтів від злості.
– Антон заслуговує на це, – нарешті випалила вона. – Ти ніколи не думав про нього. Завжди ставив себе на перше місце.
– Це не виправдання для зради, – відповів я, підвівшись. – Ти була на моєму боці, Леро. А тепер?
Валерія нічого не сказала. Її мовчання було гіршим за будь-які слова.
Увечері я чекав на Антона. Коли він увійшов, я не стримався.
– Ти зрадив мене, Антоне. Ти скористався моєю довірою, – сказав я, дивлячись йому прямо в очі.
– Це ти зрадив мене, коли залишив усе собі, – різко відповів він.
– Це був батьків вибір! – я підвищив голос. – Ти міг поговорити зі мною, але вирішив діяти за спиною.
– Бо розмови з тобою ніколи не давали результату, – відповів він холодно. – Ти ніколи не розумів, як це – бути в тіні.
Я не зміг більше його слухати.
– Забирайся з мого дому, – сказав я, показуючи на двері. – І більше не повертайся.
Антон нічого не відповів. Він просто пішов. Я залишився наодинці зі своїми думками, зруйнованими стосунками і почуттям порожнечі.
Минуло кілька днів. Валерія намагалася поговорити зі мною, але я не був готовий слухати. Її вчинок колов більше, ніж втрата брата. Я сидів на кухні, дивлячись на чашку, яка давно охолола, і думав: як я дозволив цьому статися? Чи міг я щось зробити інакше?
Друзі, що б ви зробили на моєму місці? Чи можна пробачити такий вчинок? І головне – як знову навчитися довіряти людям?
