Я впевнена, ви, як і я, викреслили б після такого батьків зі свого життя. Я не хочу про маму і тата навіть чути, не те, що бачити. Скільки років минуло, а історія про мого Назара таки випливла на поверхню. Але я цей лист перечитувала сотню разів. Чому тільки тоді ні про що не догадалася. – Люба, давай не будемо ворушити минуле?, – повторювала мама, скоса поглядаючи на батька, шукаючи підтримку.
– Назаре, я тебе благаю, поясни, чому ти так раптово зник? – я зупинилася посеред кімнати, тримаючи телефон, поки мій голос зривався від емоцій. На іншому кінці тишу порушив лише зітхання. – Катерино, це… це складно. Повір, я не мав вибору.
Його слова були важкими. Минуло десять років, а я досі не змогла позбутися тягаря цієї історії. Тоді, у 17 років, я думала, що Назар – це моя доля, мій справжній і єдиний. Ми планували навчання разом, говорили про майбутнє, і я була впевнена, що так буде завжди. Але одного дня він просто зник. Ніяких пояснень, ніяких прощань.
Все змінилося, коли я випадково натрапила на стару коробку з фотографіями і листами, яку колись сховала в шафі. У тому самому листі, який я перечитувала сотні разів, його слова ще тоді здавалися такими щирими. Чому ж він зник?
– Катю, ти досі про нього думаєш? – якось запитала моя подруга Олена, коли ми разом пили каву.
– Думаю. Це дивно, правда? – відповіла я, відчуваючи, як знову накочується хвиля смутку. – Але що, як це не зовсім його провина?
Олена уважно подивилася на мене й раптом запропонувала:
– Може, варто поговорити з твоїми батьками? Вони тоді багато знали і точно щось приховували.
Ця думка не давала мені спокою. Мої стосунки з батьками завжди були складними. Особливо з мамою. Вона мала свої плани на моє життя і ніколи не сприймала серйозно мої бажання. Я пам’ятаю, як вона казала: “Цей Назар – не твоя пара, ти можеш знайти когось кращого”. Але тоді я не думала, що це більше, ніж просто її слова.
Наступного дня я зібрала всю свою мужність і вирішила поговорити з батьками. Вхідні двері нашого будинку були такими ж, як і раніше, але мені здавалося, що я заходжу до зовсім іншого світу. Мама зустріла мене здивованим поглядом.
– Катерино? Чому ти прийшла? – її тон був нейтральним, але я знала, що за ним ховається.
– Мені потрібно дізнатися правду, – твердо сказала я. – Про Назара.
Її очі швидко ковзнули в бік, наче вона шукала підтримки в татові, який мовчки сидів у своєму звичному кріслі.
– Це було давно, – відповіла мама. – Навіщо ворушити минуле?
– Тому що я маю право знати. Що ви зробили?
Тато зітхнув, і я вперше побачила в його погляді щось схоже на провину.
– Ми лише хотіли, щоб ти мала краще життя, – тихо сказав він.
Мама, здавалося, втратила терпіння.
– Назару нічого було з тобою робити! Ми поговорили з ним, пояснили, що його майбутнє піде під укіс, якщо він не припинить ці стосунки.
Ці слова були для мене, як грім серед ясного неба. Вони втрутилися, вирішили за мене, позбавили мене права обирати.
– Ви зруйнували все! – вигукувала я, не стримуючи сліз. – Як ви могли?
Мама спробувала виправдатися, але я вже нічого не хотіла чути. Вийшовши з дому, я відчувала лише злість і розчарування. Але водночас я знала, що мушу знайти Назара і дізнатися всю правду.
Олена допомогла мені в пошуках. Завдяки соціальним мережам ми натрапили на його профіль. Коли я побачила знайомі риси на фото, моє серце затріпотіло. Це був він.
Я набрала його номер, який зуміла знайти через спільних знайомих. Телефон дзвонив, і я ледь стримувала хвилювання.
– Привіт, Назаре, це Катя.
Тиша. Потім його голос, такий знайомий і такий далекий:
– Катю… не думав, що почую тебе знову.
Ми домовилися про зустріч у кафе. Коли він увійшов, я не змогла стримати сльози. Він був тим самим Назаром, але вже зовсім іншим. Ми сіли за стіл, і я одразу запитала:
– Чому ти тоді пішов? Чому просто не сказав правду?
Він зітхнув і почав розповідати. Мої батьки дійсно його заставили це зробити. Вони використали свої зв’язки, щоб змусити його зникнути з мого життя.
– Я боявся, що ти постраждаєш через мене, – зізнався він. – Я не хотів, щоб твоє життя стало складним через моє минуле і мої проблеми.
Ми говорили довго. Я розуміла, що він теж страждав, але водночас відчувала, як біль поступово змінюється на розуміння.
Через кілька днів я написала батькам листа, в якому пояснила, як сильно вони мене підвели. Я вирішила припинити спілкування з ними, принаймні на деякий час. Мені потрібно було знайти себе, збудувати своє життя на власних умовах.
Ми з Назаром вирішили почати все з нуля. Ми були іншими людьми, але спробували знайти новий шлях разом. Це було нелегко, але кожен крок давав надію.
Одного разу він сказав:
– Катю, я більше ніколи тебе не залишу.
– А я більше не дозволю нікому вирішувати за мене, – відповіла я.
Іноді життя дає нам другий шанс. Головне – не боятися його використати.
А ви, як би вчинили на моєму місці? Чи змогли б ви пробачити таку зраду від рідних? Пишіть, мені дуже цікаво почути вашу думку.
