Мати не хоче допомогти з дитиною навіть за гроші
– Загалом, Тань, дитячий садок я оцінила повною мірою лише цього року, коли син у школу пішов! – Розповідала подрузі жінка років тридцяти п’яти. – Яка все ж таки краса була! Дитина годована, доглянута, вигуляна. Займалися там із ними, розважали, грали! А зараз – важко. Півтора місяці від початку навчання минуло, а мені здається – вже рік. Я вимотана повністю!
– А що таке? Невже із навчанням проблеми? Хлопчик у тебе начебто вчиться!
– З навчанням поки що проблем немає – з нянями не щастить. Стара наша няня, яка на підхваті була, звільнилася, і я ніякої гідної заміни не знайду. Одна відпрацювала у вересні два тижні та втекла. Терміново знайшли іншу, але вона якась дивна. Уявляєш, всього й треба від няні, що привести сина додому, нагодувати готовим обідом, посадити за читання-малювання і віддзвонитися мені, що все гаразд. Ну, двічі на тиждень звозити до басейну ще. От скажи, що тяжкого? Але постійно вона щось наплутає, то забуде, то втратить.
– Хм. А що вона плутає?
– Минулого тижня, наприклад, дзвонить. – Михайла в школі немає, речей у роздягальні теж, це ви його забрали? А я на роботі сиджу, як би його забрала? Дзвоню дитині – у неї телефон відключений, вчительці – недоступна. Загалом, дівчата мені кажуть та біжи вже додому, розбирайся, прикриємо тебе перед шефом…
– І що виявилося?
– На екскурсію вони їздили! Вчителька мені каже – я вашій няні двічі говорила, у середу після уроків – екскурсія, вона головою кивнула, що зрозуміла. А няня стверджує, що ніхто нічого не казав. Хоч на очну ставку її веди! Загалом усе добре закінчилося, але я вже себе так накрутила.
– Няня дивна у вас якась. Могла б дізнатися у школі, де такий клас. Охоронець, напевно, знав, куди вони поїхали. Навіщо одразу дзвонити було, лякати тебе.
– Няня дивна, це так. Я рада була, коли вона погодилася, а зараз думаю – треба з нею розлучатися. Знову шукати. А як її знайти?
– Та з нянями завжди так, то одне, то інше, я теж свого часу нашукалася, поки дочка не підросла. Слухай, а мама не може допомогти? Ти не просила?
– Ой, Тань. Я все літо її не тільки просила – просила! Але вона в жодну. У мене, каже, робота з вересня, я не можу! А працюєш знаєш ким? Прибирає, Тань! Оклад у неї малий. Я їй казала – мамо, я тобі платитиму більше щомісяця! За нескладні обов’язки. Але ні, мама вперлася! Ні, каже, звільнятися з роботи я не збираюсь!
– Хм. Ну, дивно, звичайно. Дитина – першокласник вже, не немовля. З ложки годувати не треба, за руку водити теж. До того ж рідний онук, як-не-як!
– Ось ось! Образилася я на неї, Тань. Ніколи вона мені нічим не допомагала особливо, ні з квартирою, ні з роботою. Ну, хіба що після розлучення півроку з нею жила, там безвихідь була. Але пішла за першої нагоди. Як тільки аліменти отримувати стала, одразу квартиру винайняла.
– Та вже. Ну що, такі нині бабусі!
– Ага. А тут дзвонить мені у вересні, днів за десять після першого! Переживаю, каже, за Мішу, як він у школу пішов. А я їй про няню взагалі не кажу. Нічого, я вважаю. Правильно, говорю, переживаєш, мамо, дитина одна, з ключем на шиї, ходить вулицями, голодний цілий день. Згустила фарби трохи, думала, у неї совість прокинеться!
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
