«Скільки дорослим дітям не допомагай, однаково образяться!»

– Я все літо з онуком на дачі просиділа! – розповідає п’ятдесятисімирічна Ольга Леонідівна. – Із середини червня і майже до кінця серпня! Все, насиділася, втомилася. У суботу дзвоню дочці, кажу – знаєте що, дорогі мої, настав час і честь знати. Завтра забирайте дитину. У мене вже купа справ накопичилася в місті. А вона мені заявляє – ми розраховували, що ти, мовляв, до вересня з Андрійком посидиш, нам його нікуди подіти!

У доньки Ольги Леонідівни, Олександри, іпотека вони з чоловіком багато працюють. Зарплату Олександри – вона трохи менша – повністю відносять до банку, на зарплату чоловіка живуть утрьох, тож не шикують.

Їхньому синові Андрюші майже сім, у цьому вересні він іде до школи. На перший шкільний тиждень Олександра бере на роботі відпустку, потім відкриється продовження, і Андрій до вечора буде там.

Олександра сподівається, що вечорами зможе забирати сина сама – так само, як забирала з саду. До першого вересня все готово: новенький ранець, зошити з ручками, костюм із форменим жилетом, фізкультурна форма.

І тільки Олександра розслабилася, що все начебто більш-менш нормально, все влаштувалося і визначилося – як несподівано останнього тижня серпня стала дибки бабуся.

Забирайте, мовляв, дитину, у мене справи, я втомилася і взагалі нікому не зобов’язана.

– Я вам і так добре допомогла, дякую! – каже Ольга Леонідівна дочці.– Усі літо ви проблем не знали! А тепер мені ніколи. Мені треба сходити субсидію продовжити, постригтися, до лікаря записатися вже нарешті. Квартиру упорядкувати, зробити генеральне прибирання, вікна помити, штори випрати. З дитиною це робити проблематично!

– Мамо, ну почекай трохи, залишився тиждень! – мало не плаче Олександра. – Потім і заберешся, і пострижешся, і все зробиш, що треба. Субсидію продовжити я тобі допоможу, в інтернеті подамо заяву. До лікаря на пару днів пізніше сходиш. Ти мене теж зрозумій, куди мені зараз дитину подіти? На роботу із собою брати? Хто мені дозволить?

– Так це ваша дитина – і ваші турботи! – Стоїть на своєму бабуся. – Звідки я знаю, куди ви його подінете? Я сиділа з ним, доки могла, зараз – все! Більше не можу! Вигадуйте щось ще! Наймайте няню, відпрошуйтеся, нехай чоловік твою відпустку бере. Це ваші проблеми!
Бабуся занапастилася і на поступки не йде.

– Ні, ну це взагалі нормально? – сердиться на матір Олександра. – Дитячий садок, штани на лямках. На рівному місці влаштувала всім цирк, як можна! Адже ми розраховували, що дитина у нас до вересня влаштована, а тут! Няню, каже, наймайте! Начебто знайти няню – це справа одного дня! Відпрошуйтесь! Відпроситись на годину можна, але не на тиждень.

За словами Олександри, це дуже в маминому репертуарі – закапризувати, поставити всіх у абсолютно безглузде становище, змусити просити і все одно відмовити. Подібне вже було: мама погоджувалась посидіти з онуком, і навіть сиділа, а потім під кінець викидала щось подібне. – Були б якісь термінові причини повернути дитину – хворобу там, наприклад, чи потоп у квартирі – ніхто б і слова не сказав! – каже Олександра. – Але коли раптом людині закортіло підстригтися – це взагалі за межею!

Олександра серйозно ображена на матір – вона вважає, що так не робиться, це просто шкідництво якесь. Так, з одного боку, бабуся сидіти з онуком не зобов’язана. Але ж мама погодилася!

Відсиділа два з половиною місяці, все літо, звичайно, допомогла колосально. І зовсім незрозуміло, чому не можна зазнати ще кілька днів? Чому треба поставити дітей у складне становище, змусити судомно метатися, нервувати, шукати вихід?

І так у житті достатньо проблем, щоби ще створювати їх своїм дітям штучно.

– Звісно, ​​ми викрутилися! – каже Олександра. – На пару днів чоловік візьме роботу додому, потім посидить мама моєї подруги, а в п’ятницю, можливо, мені вдасться відпроситися. Але з мамою я тепер взагалі не хочу мати жодних справ. Ні дзвонити, ні розмовляти не буду! Просто не хочу. Вона мене жахливо підвела. З такою мамою і ворогів не треба!

– Дочка трубку не бере – це замість подяки, мабуть, за те, що я з її дитиною все літо сиділа! – бідкається Ольга Леонідівна. – Ось так! А я вже давно зрозуміла – скільки не допомагай, хоч навиворіт вивернуся – все одно хорошим не будеш. Знайде за що образитися.

А ви згодні з тим, що дочка в цьому випадку повинна сказати дякую і не ображатися?

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua