Я все своє життя пропрацювала медичною сестрою. Свою професію я обожнюю, і вона мені досі сниться, хоч я вже декілька років, як на пенсії. Найбільше, про що я зараз шкодую, так це про те, що не вийшла у свій час заміж. Зараз я одна-однісінька у своїй двокімнатній квартирі. Так, у мене є друзі, та у всіх них свої сім’ї та проблеми. Нікому я не потрібна!
Мені вже 60 років. Кажуть, у цьому віці треба думати про душевну гармонію та баланс. Я все життя присвятила улюбленій роботі. Бігала на чергування, забуваючи про власне життя. Хотіла кота завести чи собаку, але як? Хто за ними стежитиме, поки я хворих на ноги ставитиму?
На особисте життя мені так і не вистачило часу. Були короткі інтрижки, але до весілля не дійшло.
Про свою професію я не шкодую, адже я завжди відчувала себе потрібною. Мені подобалося бути у потрібний час та у правильному місці.
Але тільки зараз самотність мене замучила. Заміж уже ніхто не візьме, навіть на побачення ніхто звати не захоче стару медсестру. У такому віці можна зв’язатися або з поганими людьми, або з дідом за 80. Обидва варіанти, звичайно, я не розглядаю.
Чоловіки люблять молодих та успішних, я не підходжу під цей опис.
Побутових проблем через самотнє життя у мене валом. Якщо раніше у мене були друзі, які ремонтували сантехніку, чистили мій комп’ютер, допомагали з ремонтом, то тепер у кожного свої турботи. Звичайно, для ремонту техніки або укладання плитки можна викликати фахівця, але де взяти грошей? Я живу на одну пенсію, точніше виживаю. Є жінки, які можуть самі встановити розетку або відремонтувати кран, але я можу тільки лікувати людей.
Був би чоловік у хаті, нічого б і не ламалося.
Ще одна проблема – постійні переживання. Я дуже переживаю за своє здоров’я, адже якщо раптом щось трапиться — нема кому доглядати за мною. Я стала дуже недовірливою, постійно шукаю якісь проблеми у себе. Мабуть, ситуації із медичного досвіду так позначаються. Я регулярно бігаю лікарнями і здаю аналізи, щоб спокійно спати ночами.
Я заощаджую на всьому, адже самостійно справлятися з усіма витратами дуже важко. Зайвий раз у магазині думаю, чи купувати мені це, чи обійдуся.
А туга щодо спілкування! Це так важко жити у постійній тиші. Мені хочеться комусь розповісти про свої плани, мрії, поділитися своїм настроєм та планами. Вечори на самоті просто нестерпні.
Звичайно, у мене є друзі, але у всіх є сім’ї та свої турботи. Я не хочу нав’язуватися, тому гордо несу свою ношу. Сиджу перед телевізором та відволікаюся на серіали. У вихідні ходжу в театр, на виставки, а потім знову повертаюся до свого порожнього будинку.
Планую хоч санітаркою до лікарні влаштуватися, щоб у люди вибратися.
Я дуже шкодую, що вчасно не подбала про своє жіноче щастя. Зараз би була поруч близька людина, і всі біди, радості ділили б навпіл.
Я навчилася розраховувати лише на себе та знаходити різні захоплення. То шкарпетки в’яжу, то рукавиці. Але кому вони потрібні?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
