Аліна з дитинства була не слухняною. Мати, яку ростила її одна, не слухалася абсолютно. З хлопцями гуляла.
У селі, звичайно, на неї все косо дивилися, а матері часом соромно було носа з дому показати. Але працювати доводилося на людях, від цього нікуди не дінешся.
І словами намагалася мати впливати на свою не слухняну доньку, але нічого не допомагало. Потім і зовсім поїхала Аліна з дому в місто. Вчитися ніби як.
Поступила в педучилище. Стала з хлопчиком зустрічатися. Та ось біда, хлопчик з поганими замашками виявився. Через те, що Алінка з ним гуляла і режим гуртожитку не дотрималася, її звідти виперли. А потім і з училища.
Повернулася дочка до матері та не одна, як виявилося. Животом, чотири місяці як. Але дитини, на подив матері, залишати вона не збиралася. Сказала, що в лікарні залишить.
Мати, звичайно, проти була, але хто її питав. Народила Аліна дочку, закорючку в листі відмови поставила і знову гуляти. А мати її все намагалася дізнатися, в який дитячий будинок віддали внучку. Але ніхто їй не сказав…
Гуляла Аліна, гуляла, життя свою молоду пропалювала. Ще не натрапила на мужика одного, який її в один з днів пияцтва під машину штовхнув. Алька вижила, але інвалідом залишилися і куди ж їй було діватися, що не до мами рідної.
І зажили вони разом – дві скривджені долею жінки. Одна – тому що дочка не правильно виховала, а друга тому, що сама такою була.
Років двадцять вже пройшло з тих пір, як Аліна калікою стала. З матір’ю своєї вона вже давно помирилася та й чого їм тепер було ділити.
Якось раз, коли обидві жінки сиділи на призьбі і грілися в променях весняного сонечка, до хвіртки підійшла дівчина і почала кликати господарів. Аліна мати підійшла до гості і запитала, чого тій треба.
“Ви – Галина Петрівна Пулова?” – Запитала дівчина. “Так”, – відповіла мати Аліни. “А я – Крістіна, ваша внучка”, – сказала раптом гостя. Галина Петрівна від несподіванки ледь сіла на землю. Христина вчасно підхопила стареньку.
Посадивши її на призьбу поруч з Аліною, Крістіна почала розповідати:
“Я все життя мріяла побачити свою маму, зрозуміти, чому вона тоді мене залишила. Коли мені виповнилося п’ятнадцять, наша нянечка, Євдокія Іванівна, передала мені записку з ім’ям і адресою.
Записку їй колись дала моя бабуся. Вона дуже хотіла тоді мене забрати, але їй не дали. І ось я тут. Ви не бійтеся, я вам тягарем не стану, я подивлюся на вас і поїду. Я в інститут поступила, мені гуртожиток дали”.
Сидяча поруч Аліна раптом спробувала дотягнутися до Христини, але неслухняні ноги не дали їй цього зробити і вона головою наразилася на коліна дочки.
Та не відштовхнула матір, а навпаки, почала гладити її по голові. Потім ці три покоління жінок, недолюблені сиділи разом на одній кухні і обіймалися.
Аліна просила пробачити її за недолугість, якій присвятила більшу половину життя. Бабуся – за те, що не переконала тоді дочку не робити фатальної помилки.
А Христині і не потрібно було прощати своїх рідних – вона ніколи і не тримала на низ зла. Вона була просто рада тому, що нарешті-то познайомилася зі своєю недолугою матір’ю. Що вона і бабуся досі живі. А що буде далі, одному Богу відомо…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
