Я все життя мріяла про Італію, от якось з дитинства цікавила мене ця країна. Та все закрутилося як у всіх: школа, університет, заміжжя, двоє дітей. А цікавила можливо й тому, що у багатьох моїх знайомих дівчат мами їздили працювати з наших Чернівців саме в Італію, зокрема й у найкращої подруги Каті.
Катерина теж вийшла заміж в нашому місті, ми продовжуємо дружити все життя, хоч темпераментами ми геть різні. Катя спокійна, домашня. А мені все життя драйв і рух потрібні, нові враження й емоції.
Воли все літо могли проводити у місті з дітьми, десь на місцевих озерах. Ми ж завжди з моєї ініціативи – Карпати, інші цікаві місця України. На закордон у нас ніколи не вистачало коштів, бо зарплати не дуже великі, а витрати на дітей навпаки.
Ну, словом, жили як усі. Наші діти виросли, розлетілися. Мені і Катерині зараз по 55 років. Моєму чоловіку Петру – 63, і він вже змахує трохи на діда, бо не слідкував за собою ніколи, на відміну від мене. А чоловік Каті Володимир взагалі на 13 років від неї старший.
І ось власне, про що я хочу розповісти, коли сталося вторгнення, мене одна моя давня знайома запросила в Італію, в прекрасний Мілан, де я так мріяла завжди побувати. Моя знайома зголосилася прийняти і мою подругу Катерину, поселити нас і знайти роботу, що б ми і підзаробили трохи.
Вже більше року ми з Катею в Мілані. Чоловіки до нас їхати не хочуть і не збираються, хоч і пенсіонери вже, діти також. А тут такі чоловіки, кухня, краса навколо!
Але мені тут так добре, ви не уявляєте, й не хочу додому, та й з чоловіком у нас давно вже тієї палкої любові нема. Зате в мене тут є Марко, на три роки молодший, розлучений, без дітей. Ми зустрічаємося вже пів року тихенько, і ніяка совість мене не мучить – життя одне єдине і старість близько.
А я жива й ще досить молода жінка, і хочу відчувати і відчуваю себе бажаною, гарною, коханою. Про що тут можна шкодувати?
І ось тепер Катерині конче треба додому, до наших дідів. Я не знаю, як її переконати, що там робити нічого!
Мілан прекрасний, ну яке повернення? А вона мені цілими днями: чоловіки, дім, діти, онуки, рідна земля там, будемо волонтерити. А я цього не хочу! До слова, я гроші чоловіку перераховую щомісяця і дітям на подарунки для онуків на свята.
Я не хочу додому! Але подруга наполягає. Мій чоловік теж каже, щоб сама я не залишалася, а їхала до нього, дітей і онуків. Мені лячно від однієї думки про це! І що робити?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
