fbpx
життєві історії
Я всіляко намагаюся налагодити побут і підтримувати свого чоловіка у всьому. А я вірю, що Гена виправиться. А поки що вірною та надійною подругою для мене стала свекруха, вона мене виходила. – Ми жили у злиднях, вона мені нічого не дала. Коли решта дітей їздила на екскурсії та на моря, я сидів удома, поки мама була на роботі! По дорозі додому не встигла перейти дорогу на зелене світло. Я все думала, як віддячити моїй рятівниці. У Людмили Тарасівни старенька двокімнатна квартира, де дуже холодно

Ми з Геною познайомилися, коли булистудентами в університеті. З того часу ми стали нерозлучними, будували плани на майбутнє, збиралися одружитися. Нині ми вже третій рік живемо разом.

Я всіляко намагаюся налагодити побут і підтримувати свого чоловіка у всьому.

Мій Гена ніколи не відрізнявся працьовитістю, та й останнім часом став рідше з’являтися вдома. А я вірю, що Гена виправиться. А поки що вірною та надійною подругою для мене стала свекруха, вона мене виходила.

Мій Гена завжди розповідав, як він хоче зіграти пишне весілля, а мені досить було б просто розписатися. Але він наполягав, що весіллю бути, і лише розкішним. А поки що ми вже три роки збираємо і на весілля, і на власне житло. Я працюю в офісі, отримую невелику зарплату, а Гена рієлтор, його виторг залежить від укладеної угоди.

Гена, щиро кажучи, ніколи не любив напружуватися, він завжди казав, що краще менше працювати та отримувати більше грошей, але не навпаки.

Зараз у Гени скрутний час, угоди є, але процент малий. А шукати нову роботу не хоче. Ось уже рік, як я оплачую рахунки та оренду нашої квартири.

Я розумію, що йому треба розібратися в собі, і дала йому час все обміркувати, може він дійсно захоче змінити сферу діяльності. Впевнена, що якби мені потрібен був перепочинок, то він би вчинив так само.

Людмила Тарасівна хоч ще не моя свекруха, але вже стала для мене найкращою подругою. З нею у мене склалися теплі дружні стосунки. Людмила Тарасівна дуже рятує мене порадами, у вихідні ми з нею п’ємо чай і розмовляємо про життя.

Мама Гени – мудра жінка, вона добре до мене ставиться і іноді жартома каже, що її син мене не вартий.

Геннадій із мамою майже не спілкується. Він накопив багато дитячих образ на маму, відвідує її рідко. А коли я кажу, що непогано б до неї сходити, Гена починає заводитися з півслова:

«Ми жили у злиднях, вона мені нічого не дала. Коли решта дітей їздила на екскурсії та на моря, я сидів удома, поки мама була на роботі. У мене було бідне, нещасливе дитинство. Я їй нічого не винен».

На жаль, із рідною мамою у мене складні стосунки. Батько нас покинув, коли я була маленькою. Через це мама почала прикладатися до пляшки. Кілька разів мені навіть доводилося тягнути її на своїх плечах з якогось бару додому, бо вона сама була не здатна йти.

Після навчання в університеті я влаштувалась на роботу в іншому місті і іноді відвідую її. Адже, як би там не було, вона моя мати. Я щодня їй дзвоню і хвилююсь за неї. Тому не розумію, чому Гена ображається на маму через якісь дрібниці і не хоче з нею спілкуватися.

Нині й у нас дещо натягнуті стосунки з ним. Гена віддалився від мене, ми не гуляємо разом, рідко спілкуємось удома. Я не знаю, чим він займається, поки я на роботі. Нещодавно я йшла з роботи і побачила коханого з друзями біля ТЦ, він був “веселенький”, обійнявся з якоюсь жінкою. Я не стала підходити, але він мене побачив.

Коли Гена повернувся, він ліг спати. А вранці я запитала його, чи хоче він ще будувати сім’ю, збирати на житло і продовжувати зі мною жити?

Тоді він розсердився і сказав, що йому й так нелегко без роботи, йому потрібний відпочинок і треба колись жити. Тоді він порадив і мені трохи розвіятись. Але якщо я поводитимусь як він, то жити нам буде нема на що, адже нашу сім’ю зараз повністю утримую я.

Пізніше Гена зрозумів, що не мав рації, вибачився. А через тиждень я знову побачила його в компанії хмільних друзів та жінок. Між нами стався конфлікт, наступного ранку у мене все валилося з рук. На роботу запізнилася, пролила на себе каву, а по дорозі додому не встигла перейти дорогу на зелене світло…

Отямилася в палаті. Поворухнутися не можу. Лікарі мене намагалися заспокоїти, сказали, що реабілітація займе до року і я зможу ходити. Пощастило, що водій одразу подзвонив у швидку та запропонував сплатити весь курс відновлення.

Грошей у мене не було, та й не хотілося витрачати час на судові розгляди. Головне було вилікуватися якнайшвидше.

Того дня, коли я потрапила до лікарні, я зателефонувала до гени. Він не взяв слухавку, а ввечері написав, що втомився на роботі. Він так і не прийшов мене відвідати. Обмежився повідомленням: «Ми не можемо бути разом, я не в змозі про тебе подбати, вибач».

Натомість Людмила Тарасівна примчала одразу ж, як дізналася про те, що сталося. Вона плакала, підбадьорювала мене і знову плакала. Вибачалася за поведінку сина. Коли мене виписували, постало питання про те, де я житиму. До гени я вже не могла повернутися, а мамі в селі потрібна була підтримка. Та й доїхати туди я була не в змозі.

Тоді Людмила Тарасівна – найдобрішої душі людина – запропонувала залишитись у неї. Я довго не погоджувалась, адже з її сином ми розлучилися. Але потім зрозуміла, що вибору в мене немає.

Я ніяк не могла звикнути до нескінченної доброти моєї свекрухи, що так нею і не стала. Вона мені нічого не була винна, але щиро дбала про мене, готувала їжу і розповідала історії з життя.

Коли я почала робити перші кроки, ми разом раділи успіхам у моєму відновленні. А потім я потихеньку зміцніла і почала допомагати Людмилі Тарасівні по дому. Ми жили душа в душу.

Я все думала, як віддячити моїй рятівниці. У Людмили Тарасівни старенька двокімнатна квартира, де дуже холодно. Вона потребувала термінового ремонту.

Я вирішила, що назбираю грошей і зроблю Людмилі Тарасівні невеликий подарунок на подяку за турботу.

Але на роботу влаштуватися не вдавалося. А потім сталося щось неймовірне.

Мені зателефонував цей водій і дуже довго вибачався за його відсутність, весь цей час він щось вирішував, але не міг вибачити собі неуважність за кермом. Запитував, як у мене справи і чи може він чимось допомогти.

Ми розмовляли, і я розповіла, що збираюся починати ремонт.

Виявилося, що ця людина володіла будівельним бізнесом, вона дуже хотіла полегшити моє життя і запропонувала мені квартиру в новобудові.

Такий подарунок я не могла прийняти від незнайомої людини. А потім водій сказав, що дарує мені ключі, поки що це лише ключі, але за рік вони відкриватимуть двоповерховий будинок. А поки маю час подумати, чи приймати подарунок.

Тепер ми з Людмилою Тарасівною живемо в будинку, поруч ліс, і ми щодня чаюємо на веранді. А той водій ніколи більше не сідав за кермо.

Дивно, як жахливі події змінюються новими приємними моментами у житті.

Гена за розум так і не береться. А в мою долю прийшов Віктор – турботливий і уважний. Сподіваюся, у нас все буде добре. Він захищає Україну, а ми його чекаємо.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.