Мені тоді було 32, їй 30. Вона мені сподобалася одразу. Легка, ніжна. Рідко такі жінки трапляються в наш час.
Ми з нею зустрічалися дуже рідко, це пояснювала Оля завантаженістю по роботі. І ще на нескінченну втому, після якої йти нікуди не хочеться.
Наші зустрічі тривали вісім місяців. Потім я запропонував жити разом. І тут вона розповіла про своїх дітей. Виявилось, у неї їх двоє. Дві дівчинки погодки: дев’ять і десять років.
Ще вона мене попередила, що дівчата мають дуже «складний» характер. Навіть вона, мати, не може впоратися з ними.
Так от познайомився я з дівчатками. Нічого такого серйозного я не помітив. Але йдучи додому, у своєму черевику виявив кнопку, яку могли підкласти лише вони.
За тиждень я до них переїхав. Оля не хотіла до мене переїжджати, казала, що дівчатка довго адаптуватимуться.
І тут розпочалися «чудеса» її дітей. Що тільки вони не робили: і одяг мені псували, і в їжу насипали купу солі, і в черевики щойно не підсовували. Загалом було дуже весело.
Через два місяці вони здулися. Бачачи, що нічого не виходить, здалися. Стали жити мирно. Навіть слухати мене почали.
Так ми прожили три роки, і тут знову пішло все наново. Лише жарти стали зовсім не дитячими. Навіть не хочу писати про це.
Я втомився від таких «чудес». Я більше не хочу виховувати її дітей. Вони не приймають мене. Краще буде, якщо я піду.
Ось така не проста ситуація склалася в сім’ї героя цієї розповіді.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.