fbpx
життєві історії
Я виходила заміж молода, і як кажуть, зелена, бо була при надії. Антону було 22, а мені й дев’ятнадцяти ще не виповнилося. Як бідно ми тоді жили, навіть описувати не хочу – любов затьмарювала очі. Будучи на солідному терміні, я вирішила зустріти свого чоловіка, який повинен був приїхати на метро. – Ти чого мене позориш?, – сказав Антон, коли ми зустрілись. Я тоді йшла додому позаду нього і заливалась слізьми

Я виходила заміж молода, і як кажуть, зелена, бо була при надії. Антону було 22, а мені й дев’ятнадцяти ще не виповнилося. Як бідно ми тоді жили, навіть описувати не хочу – любов затьмарювала очі. Будучи на солідному терміні, я вирішила зустріти свого чоловіка, який повинен був приїхати на метро. – Ти чого мене позориш?, – сказав Антон, коли ми зустрілись. Я тоді йшла додому позаду нього і заливалась слізьми

Я постійно порівнюю той час кули була вперше при надії, і вдруге. Як було тоді, як до мене ставився чоловік, як я себе відчувала. Напевно, це відбувається тому, що саме звідти тягнуться багато моїх комплексів.

Ось ще один сплив. Я зараз, навіть після того, як перестала ходити на роботу, намагаюся щоранку робити зачіску і фарбувати хоча б вії.

Намагаюся не одягати на себе різне лахміття безрозмірне і на вулицю все ще виходжу у взутті на танкетці. Це, напевно, добре, але така поведінка має сумне коріння.

Тоді, в минулому житті, 21 рік тому, приблизно на такому ж терміні, місяців в 7, коли вже живіт був на носі і ходила я як качка, стався один випадок. Я до сих пір його згадую і мені стає неприємно. Зараз би я відреагувала по-іншому, а тоді “з’їла”…

Я вже писала, що ми ледь зводили кінці з кінцями. Антону на той час було 22 роки, тобто, по суті, він був такий же, як зараз наш син. А мені взагалі не було і 19.

Я була закохана і готова на все. На дворі літо. З одягу у мене було пару спеціально куплених сарафанів, якісь сандалики і, напевно, все. Літо ж. Не було сенсу багато купувати. Та й не було грошей.

Я чекала Антона з роботи. Коли він їхав – було тепло. А до вечора сильно похолодало, набігли хмари і з неба добре так линув дощ

Я, не довго думаючи, зібралася йти до метро, ​​зустрічати коханого чоловіка, тому що у нього не було з собою ні куртки, ні парасольки. Я переживала, що він замерзне, промокне, прохолоне… Про себе я якось не подумала.

Стало зрозуміло, що йти то мені самій нема в чому. Та думала я недовго. На сарафан, який був майже по щиколотку я накинула осінню куртку, звичайно, не застібаючи, і влізла в осінні ж чобітки.

Виглядало це дивакувато, але я думала, що це не має значення. Я думала, що головне, це не дати чоловікові замерзнути. Я як могла, виявляла турботу і любов.

Я прийшла до метро. Коли Антон мене побачив, він, не добираючи виразів сказав, що вирядилася я як колгоспниця і йому соромно поруч зі мною йти. Він втік вперед. Без парасольки і куртки. Йдучи позаду нього я плакала, відчуваючи свою провину…

Я щаслива, що ми з Антоном розлучилися. Я іноді згадую цей випадок і мені соромно за те, що я тоді не влаштувала йому рознос, що я дозволила так з собою зробити й продовжила з ним жити.

Я щаслива, що ми розлучилися, тому що, як виявилося, я не пробачила йому це. Він, напевно, навіть і не пам’ятає про той випадок.

Ми досі живемо в одному місті, і час від часу зустрічаємось на вулиці, і якось він навіть запитав, чому ж ми розлучилися, адже він не хотів розлучення. І ми любили один одного. Я тоді сказала, що ми просто були молоді і не дуже мудрі.

Напевно, це правда.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page