fbpx
життєві історії
Я вийщов вночі до найближчого цілодобового супермаркету: не спалося, вирішив купити собі продуктів, бо сьогодні з добової зміни повернувся, а в холодильнику не густо.  Хлопчик дрімав на лавочці у сусідньому дворі. Але зараз на годиннику була вже третя ночі. Час далеко не дитячий. – До мами дядько Микита зайшов, і мама мене відправила прогулятися годинку-півтори. А я додому йти не поспішаю

Я вийщов вночі до найближчого цілодобового супермаркету: не спалося, вирішив купити собі продуктів, бо сьогодні з добової зміни повернувся, а в холодильнику не густо.

У сусідньому дворі я зустрів хлопчика. На вигляд – років дванадцять. Сидить на лавці, дрімає. На голові шапка, на ногах простенькі черевики, джинси, куртка трохи залегка для пізньої осені, але, може, так модно. Не знаю. Цей хлопчик зовсім би не привернув моєї уваги, якби я натрапив на нього в інший час на тому ж майданчику і лавочці.

Але зараз на годиннику була вже третя ночі. Час далеко не дитячий.

– Братику, привіт! Ти чого тут сидиш? – запитав я.

– Гуляю! – відповів він і відсунувся від мене подалі.

– Не бійся, я тебе не ображу! Я ж свій! – продовжив я.

– До мами дядько Микита зайшов, і мама мене відправила прогулятися годинку-півтори. А я додому йти не поспішаю. Не хочу туди.

Я відразу ж зрозумів, чим пахне. Набрав знайомого з поліції. Він якраз був на чергуванні. Змалював ситуацію. Артем сказав, що приїде через хвилин двадцять. Він як раз циган на вокзалі оформляє.

За цей час я встиг дізнатися, що хлопця звуть Яриком, до мами часто в гості різні друзі заходять, і вона їх приймає. Сама ніде толком не працює, батька не стало.

Приїхав мій друг, обговорили. Пішли до під’їзду. Кодовий замок відкрили ключем хлопчика, самі піднялися на потрібний поверх. Стукаємо в двері. Довго ніхто не відкриває, нарешті чую заспаний голос:

– Хто там?

– Це поліція! Відкрийте!

– Я вас не викликала. Ідіть геть звідси.

– Ми зараз двері виставимо тоді і поговоримо.

Хвилинку по ту сторону подумали і в дверях повернувся ключ. Перед нами постало «щось». Було складно визначити вік цієї особи.

Вона була реально спита і неохайна. Вона гойдалася і важко дихала усіма відтінками хмелю. Навіть правоохоронці відсахнулися від неї.

Як пояснила мадам, вона не зрозуміла, що хлопчика не було вдома. Вона прийшла з роботи втомлена, повечеряла зі своїм другом, і вони заснули. «Друг» хропів на дивані.

Як виявилося, Ярослав спав на розкладному кріслі на кухні. У квартирі відверто смерділо нечистотами. А так, то стандартний ремонт ще радянського гарту. Однушка, як однушка.

У горе-матері взяли пояснення і сказали приїхати з ранку до відділення. Я дивився на хлопчика і у мене душа стискалася. Як так можна…

Я запитав у Артема, чи можу я залишити Ярослава у себе на цю ніч і завтра відвезти до відділку на зустріч з матусею. Артем покрутив біля скроні.

– Ярику, ти хочеш піти зі мною?

Хлопчик мовчав.

– Ти хочеш залишитися тут?

Хлопчик втиснув голову в плечі і мовчав.

– Ярику, завтра я відведу тебе до мами. Пішли до мене: поїмо картоплі, я тебе з Джеком познайомлю. Це мій пес.

Ярослав кивнув і взяв мене за руку. Мати спробувала щось гаркнути, але її зупинили. А я всю дорогу не міг оговтатися від побаченого. Що відбувається за цими стінами, якщо пацан готовий йти додому до першого зустрічного?

Вдома я нагодував Ярика картоплею з сосисками і напоїв молоком. Зараз хлопчик мирно спав на дивані в обнімку з моїм рудим Джеком. Я постелив собі на розкладачці в кухні.

Не подумайте нічого хибного. Я постійно когось приводив до себе додому: то котів бездомних, то собак… Ось тепер на дітей перейшов!

Чому подібна сім’я не стоїть на обліку в жодній соціальній службі? Для мене це загадка. Все буде з’ясовуватися завтра! А сьогодні треба поспати і набратися сил…

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!