Я вийшла на кухню в очікуванні романтики, але натрапила на жінку, яка вже розпланувала моє перебування тут до хвилини. Марія Іванівна господарювала у квартирі сина так, ніби я була випадковою перешкодою на її території.
Ранок після зустрічі з Михайлом обіцяв стати початком чогось особливого, але перетворився на момент, який я навряд чи зможу забути. У свої тридцять чотири роки я вже давно перестала вірити у казки про принців, проте Михайло здавався винятком. Він був вихованим, уважним і мав те рідкісне поєднання впевненості та спокою, яке так притягує жінок.
Ми познайомилися на виставці сучасного мистецтва, і наша розмова про абстракцію затягнулася до самого вечора. Коли він запросив мене до себе, я відчула те саме приємне хвилювання, яке зазвичай супроводжує початок перспективних стосунків.
Його квартира знаходилася в центрі міста, у старому будинку з високими стелями. Ми піднімалися сходами, сміялися, і я подумки хвалила себе за те, що ризикнула піти на це побачення. Вечір минув чудово. Ми багато спілкувалися, слухали музику та насолоджувалися компанією одне одного. Михайло був ідеальним господарем, і я заснула з усмішкою на обличчі, впевнена, що наступний день принесе тільки приємні емоції.
Проте реальність вирішила інакше.
Я прокинулася від аромату свіжої випічки та кави, який пробивався крізь двері спальні. Сонце заливало кімнату м’яким світлом, і я відчувала себе по-справжньому щасливою. Михайло вже встав, і я вирішила, що він готує для мене сюрприз. Одягнувши свою сукню та причепурившись, я вийшла на кухню, очікуючи побачити його біля плити.
Але замість Михайла я побачила жінку старшого віку в охайному кухонному фартуху. Вона зосереджено нарізала фрукти і розкладала їх на великому тарелі. Поруч стояли чашки з порцеляни та ваза з квітами. Жінка підняла очі, і на її обличчі з’явилася ввічлива, але водночас дуже оцінююча посмішка.
— Доброго ранку, Анно. Михайло розповідав, що у нього сьогодні гостя. Сідайте, сніданок майже готовий.
Я заціпеніла біля порога. У голові промайнула тисяча думок, але жодна з них не давала відповіді на питання, хто це і чому вона тут о восьмій ранку.
— Доброго ранку. Перепрошую, а Михайло вдома? — ледь вимовила я.
— Він пішов за свіжим хлібом. Скоро буде. Я — Марія Іванівна, мама Михайла. Ми живемо разом, тож я звикла дбати про його комфорт.
У цей момент двері відчинилися, і на кухню зайшов Михайло з паперовим пакетом у руках. Він виглядав абсолютно спокійним, ніби присутність його матері в такий момент була найбільш природною річчю у світі.
— О, Анно, ти вже встала! Мамо, дякую, що допомогла зі столом.
Він підійшов до мене і поцілував у щоку, але я відчула лише холод.
— Михайле, ти не казав, що ми тут не самі — тихо сказала я, намагаючись зберегти спокій.
— Хіба це проблема? Мама завжди допомагає мені з господарством. Вона чудово готує, тобі сподобається її запіканка.
Ми сіли за стіл. Атмосфера була напруженою, принаймні для мене. Марія Іванівна почала розпитувати мене про роботу, про батьків, про мої плани на майбутнє. Це не була дружня бесіда, це нагадувало співбесіду, де кожен мій рух фіксувався.
— А ви, Анно, завжди так пізно прокидаєтеся? Михайло з дитинства привчений до режиму. Це запорука здоров’я.
— Сьогодні вихідний, я дозволила собі трохи довше відпочити — відповіла я, намагаючись не дивитися їй в очі.
— Зрозуміло. Михайле, не забудь, що після обіду нам треба поїхати до магазину за новими шторами для твоєї спальні. Ті, що зараз, зовсім не пасують до килима.
Михайло слухняно кивнув. Я дивилася на цього дорослого, успішного чоловіка, який ще вчора здавався мені втіленням незалежності, і не впізнавала його. Тепер він виглядав як маленький хлопчик, який боїться перечити матері.
— Ви завжди вирішуєте, які штори мають бути в його кімнаті? — запитала я, не втримавшись від легкої іронії.
Марія Іванівна відклала виделку і подивилася на мене з виразом глибокого терпіння.
— Михайло дуже зайнята людина. У нього відповідальна робота, і йому немає часу думати про такі дрібниці, як побут. Для цього є я. Я знаю його смаки краще за будь-кого іншого.
Я відчула, як усередині мене все стискається. Це не була просто турбота, це був повний контроль. Кожна деталь у цій квартирі, від кольору серветок до розкладу дня Михайла, була продиктована цією жінкою. А найсумніше було те, що він не бачив у цьому нічого дивного.
Після сніданку я швидко зібрала свої речі. Михайло намагався мене затримати, пропонуючи подивитися разом фільм, але я розуміла, що третім учасником нашого перегляду обов’язково стане Марія Іванівна з коментарями про сюжет або якість акторської гри.
— Мені час йти, маю багато справ — сказала я вже у коридорі.
— Ми ще побачимося? — запитав Михайло, тримаючи мене за руку.
— Я не впевнена, Михайле. Мені здається, у твоєму житті вже занадто багато жінок на одну квартиру.
Він здивовано підняв брови, але не знайшов, що відповісти. Коли я виходила з під’їзду, я відчула полегшення. Свіже повітря здалося мені найсолодшим дарунком після задушливої атмосфери тієї кухні. Я йшла вулицею і думала про те, як часто ми бачимо лише фасад людини, не підозрюючи, що за ним ховається цілий світ чужих правил та обмежень.
Ця історія змусила мене замислитися над багатьма речами. Чи можливо побудувати стосунки з чоловіком, який досі не відокремився від батьків? Чи варто намагатися змінити те, що формувалося роками, чи краще просто піти, зберігши власну свободу?
Кожен з нас шукає близькості, але іноді ціна цієї близькості виявляється занадто високою. Я обрала свій шлях, але цікаво, як би вчинили ви на моєму місці?
Чи готові ви ділити свій особистий простір з батьками партнера з першого ж дня знайомства?
Поставте свою вподобайку, якщо ця ситуація здалася вам життєвою, і напишіть свою думку у коментарях, для мене це справді важливо знати. Чи бували у вас подібні випадки, коли ідеальна людина виявлялася зовсім не самостійною?
