Я вийшла заміж рано, троє дітей, чоловік, до якого я була байдужа. Дітей любила… мабуть. Навіщо сім’ю заводила?
Так заведено жінці бути одружена, дітей мати, інакше її всі вважають поганою.
Діти дорослішали, чоловік не радував у ліжку, а мене вся ця ситуація почала дратувати, хотіла свободи, любити, бути коханою, а не вставати вранці та не готувати всім сніданок.
Але я все терпіла. Подружки казали, що чоловік у мене золото: і заробляє, і не п’є, а діти розумні!
А я кажучи не мекала, сопли на кулак намотала. Мовляв, все це марення.
Я знизувала плечима, і продовжувала чекати на свободу і спокою, і любові. Великим, чистим і яскравим — щоб дах зносило.
І ось мені 49 років, я розлучилася з чоловіком, дітям повідомила, що не дорослі вже всі, і вистачить від матері щось вимагати.
Познайомилася з чоловіком, цікавим, представницьким, ніби закохалася в нього — і знову не те.
Він нудний, у ліжку все просто — жодної романтики. Загалом кілька місяців ми зустрілися, а потім спілкування саме зійшло нанівець.
Чоловік просив повернутися і не ламати сім’ю, діти крутили пальцем біля скроні та казали, що настав час до психіатра.
Я відмахувалась. За останні три роки знайшла ще 4 чоловіків – і жодний мені не підійшов.
Вони не моя мрія, не те, що я хочу. Мені нудно з ними!
Я не прошу багато чого, мені не треба грошей, машин, діамантів. Я хочу великих почуттів, яскравих, як спалах, а їх немає.
І ось мене зараз 51 рік, а я дивлюся на себе і розумію, що я радію своєму спокою, радію, що немає поруч чоловіка та дітей, які так мене дратували.
А ось щастя все одно нема. І я самотня жінка похилого віку, яка нікому не потрібна.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.
