Я вийшла заміж втретє, нам із чоловіком по 55 років, і ми хочемо всиновити дитину. Нас ніхто не розуміє, і всі рідні й близькі відмовляють. Я ніколи не думала, що після 50 життя може початися з нуля. Що можна знову закохатися, знову мріяти, знову хотіти чогось справжнього. І тим більше — що можна ще раз стати батьками

Я вийшла заміж втретє, нам із чоловіком по 55 років, і ми хочемо всиновити дитину. Нас ніхто не розуміє, і всі рідні й близькі відмовляють.

Я ніколи не думала, що після 50 життя може початися з нуля. Що можна знову закохатися, знову мріяти, знову хотіти чогось справжнього. І тим більше — що можна ще раз стати батьками.

Мій перший шлюб був більше про звичку, ніж про кохання. Ми народили доньку, жили разом, як більшість: без особливих непорозумінь, але й без справжнього щастя. Потім розлучилися, коли дитина вже була дорослою.

Другий чоловік був моїм коханням, але хвороба забрала його занадто рано. Я думала, що більше не зможу когось полюбити. А потім з’явився він. Василь.

— Давай не будемо боятися жити, — сказав він якось, коли ми пили каву на кухні.

— А ти не боїшся?

— Боявся. Але більше ні.

Він теж був у шлюбі, теж має дорослого сина. І він, так само, як і я, відчув, що в нас є шанс почати все заново.

Ми одружилися через рік після знайомства.

А потім я сказала:

— Васю, а давай візьмемо дитину?

Він уважно подивився на мене.

— Давай.

Нам обом стало тепло на душі. Ми не ділили це рішення на “логічно” чи “нелогічно”. Ми просто відчули, що так буде правильно.

Але коли ми почали говорити про це з рідними, реакція була – ну, скажімо так, неочікуваною.

Донька крутила пальцем біля скроні.

— Мам, тобі 55. Що ти збираєшся робити з малою дитиною? Тобі через 10 років буде 65!

— І що? Люди і в 70 живуть нормально!

— Ну, не знаю, — буркнула вона.

— Доцю, я ж не змушую тебе її виховувати! Це наше з Василем рішення.

— Ага. А потім ви постарієте, і що буде з дитиною?

— Тобто мені залишилося недовго, ти вважаєш? — я вже почала закипати.

— Ну, мамо, ти ж не маленька дівчинка.

Син Василя теж не відстав.

— Тату, навіщо тобі це? Ну добре, ти зараз у формі, бігаєш, велосипед, усе таке. А через кілька років?

— А нічого, що я себе почуваю краще, ніж деякі тридцятирічні? — Василь глянув на нього з викликом.

— Тату, але ж це все одно якось незвично.

— А мені нецікаво жити “звично”.

Але найгірше — це не ці розмови. Найгірше — це коли люди дивляться на тебе, як на несповна розуму і говорять з тобою, наче з хворим.

— Ти хоч розумієш, що ти береш на себе? — питає мене подруга.

— Так, розумію.

— Ні, ти не розумієш.

— І що мені тепер, відмовитися від своїх бажань?

— Ну, не зовсім, але від цього – точно.

Я втомилася пояснювати. Втомилася виправдовуватися.

Ми вже почали збирати документи. Ми хочемо дитину, яка потребує сім’ї, любові, тепла. Нам не важливо, хлопчик чи дівчинка, 3 роки чи 7. Ми хочемо подарувати люблячу родину маленькій людині, і ми знаємо, що впораємося.

Але коли стільки людей навколо кажуть, що ми робимо дурницю, я починаю сумніватися. Може, я дійсно не думаю про майбутнє?

Чи варто слухати тільки своє серце, навіть якщо весь світ навколо каже, що ти помиляєшся?

Що б ви зробили на моєму місці?

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, авторське

You cannot copy content of this page