Я вийшла заміж втретє, нам із чоловіком по 55 років, і ми хочемо всиновити дитину. Нас ніхто не розуміє, і всі рідні й близькі відмовляють.
Я ніколи не думала, що після 50 життя може початися з нуля. Що можна знову закохатися, знову мріяти, знову хотіти чогось справжнього. І тим більше — що можна ще раз стати батьками.
Мій перший шлюб був більше про звичку, ніж про кохання. Ми народили доньку, жили разом, як більшість: без особливих непорозумінь, але й без справжнього щастя. Потім розлучилися, коли дитина вже була дорослою.
Другий чоловік був моїм коханням, але хвороба забрала його занадто рано. Я думала, що більше не зможу когось полюбити. А потім з’явився він. Василь.
— Давай не будемо боятися жити, — сказав він якось, коли ми пили каву на кухні.
— А ти не боїшся?
— Боявся. Але більше ні.
Він теж був у шлюбі, теж має дорослого сина. І він, так само, як і я, відчув, що в нас є шанс почати все заново.
Ми одружилися через рік після знайомства.
А потім я сказала:
— Васю, а давай візьмемо дитину?
Він уважно подивився на мене.
— Давай.
Нам обом стало тепло на душі. Ми не ділили це рішення на “логічно” чи “нелогічно”. Ми просто відчули, що так буде правильно.
Але коли ми почали говорити про це з рідними, реакція була – ну, скажімо так, неочікуваною.
Донька крутила пальцем біля скроні.
— Мам, тобі 55. Що ти збираєшся робити з малою дитиною? Тобі через 10 років буде 65!
— І що? Люди і в 70 живуть нормально!
— Ну, не знаю, — буркнула вона.
— Доцю, я ж не змушую тебе її виховувати! Це наше з Василем рішення.
— Ага. А потім ви постарієте, і що буде з дитиною?
— Тобто мені залишилося недовго, ти вважаєш? — я вже почала закипати.
— Ну, мамо, ти ж не маленька дівчинка.
Син Василя теж не відстав.
— Тату, навіщо тобі це? Ну добре, ти зараз у формі, бігаєш, велосипед, усе таке. А через кілька років?
— А нічого, що я себе почуваю краще, ніж деякі тридцятирічні? — Василь глянув на нього з викликом.
— Тату, але ж це все одно якось незвично.
— А мені нецікаво жити “звично”.
Але найгірше — це не ці розмови. Найгірше — це коли люди дивляться на тебе, як на несповна розуму і говорять з тобою, наче з хворим.
— Ти хоч розумієш, що ти береш на себе? — питає мене подруга.
— Так, розумію.
— Ні, ти не розумієш.
— І що мені тепер, відмовитися від своїх бажань?
— Ну, не зовсім, але від цього – точно.
Я втомилася пояснювати. Втомилася виправдовуватися.
Ми вже почали збирати документи. Ми хочемо дитину, яка потребує сім’ї, любові, тепла. Нам не важливо, хлопчик чи дівчинка, 3 роки чи 7. Ми хочемо подарувати люблячу родину маленькій людині, і ми знаємо, що впораємося.
Але коли стільки людей навколо кажуть, що ми робимо дурницю, я починаю сумніватися. Може, я дійсно не думаю про майбутнє?
Чи варто слухати тільки своє серце, навіть якщо весь світ навколо каже, що ти помиляєшся?
Що б ви зробили на моєму місці?
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, авторське