Я вийшла заміж за Олега, мріючи про багатство, але тепер моє життя – це догляд за ним і його таблетками. А його вечірні слова подяки чомусь тримають мене на місці.
Я сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку з давно захололим чаєм. За вікном гудів вечірній Львів, а в квартирі було тихо, лише тікання годинника на стіні нагадувало, що час не зупиняється. Я дивилася на свої руки — колись доглянуті, з акуратним манікюром, а тепер із сухою шкірою від постійного миття посуду та прання.
Мої подруги постили в соцмережах фото з Карпат чи моря, а я? Я міняла простирадла й готувала пюре для Олега. Мій чоловік. Мій вибір. Моя стабільність.
Колись я думала, що це буде як у кіно. Я уявляла себе в дорогому пальто, з чашечкою кави в ресторані, де офіціанти кланяються, а за вікном мерехтять вогні міста.
Олег обіцяв мені це. Він був багатим, успішним, із квартирою в центрі Львова, машиною, яка блищала на сонці, і розповідями про те, як він колись будував бізнес із нуля. Я тоді була молодою, розлученою, з дитиною на руках, і я вірила, що це мій квиток у краще життя.
Мої подруги заздрили, коли я показувала їм свою нову каблучку з діамантом. «Оксано, ти виграла джекпот!» — казала Соломія, сміючись, коли ми пили каву в «Цукерні». А я кивала, посміхалася й розповідала, як він возить мене в Карпати на вихідні, як купує мені сукні, як піклується, коли я застуджена.
А тепер? Тепер я піклуюся про нього. Кожного дня. Олег уже не той чоловік, який водив мене в ресторани. Йому сімдесят вісім, і більшу частину дня він проводить у кріслі біля телевізора, дивлячись старі радянські фільми. Я бігаю між аптекою, кухнею й пральною машиною, а ввечері падаю на диван, відчуваючи, як усе в середині мене ниє від утоми. Мої подруги гуляють на фестивалях, а я? Я знаю, де в аптеці найдешевші підгузки й як правильно розводити ліки у воді.
Я була офіціанткою в ресторані на площі Ринок. Олег приходив туди щовечора, замовляв каву й дивився на мене, ніби я була картиною в музеї. Він був ввічливим, залишав щедрі чайові й завжди мав що розповісти. Про бізнес, про подорожі, про те, як у молодості він їздив до Відня на конференції. Я слухала, зачарована. Він здавався мені людиною з іншого світу — світу, де не треба рахувати копійки до зарплати.
Одного разу він запросив мене на вечерю. Не в наш ресторан, а в інший, дорожчий, де подавали устриці. Я тоді подумала: «Оксано, це твій шанс». І погодилася. Через пів року ми одружилися. Мої подруги були в подиві. «Ти що, серйозно? Він же тобі в дідусі годиться!» — казала Соломія, коли ми сиділи в кафе. А я сміялася й відповідала: «Краще бути з багатим дідусем, ніж із бідним ровесником, який не знає, чого хоче».
Спочатку все було так, як я мріяла. Ми їздили на відпочинок, я купувала собі одяг, про який раніше могла тільки мріяти, і не хвилювалася, чи вистачить грошей на комуналку. Але потім Олег почав слабшати. Спочатку це були дрібниці — забував, де поклав ключі, скаржився на втому. Потім з’явилися лікарі, таблетки, аналізи. А згодом — підгузки й ходунки. Я стала не тільки дружиною, а й доглядальницею.
«Оксано, ти як?» — спитала Соломія, коли ми зустрілися в кафе на Вірменській. Вона виглядала так, ніби щойно повернулася з відпустки: засмагла, у легкій сукні, з новим манікюром. Я ж сиділа в джинсах і старій футболці, бо вранці знову не встигла нормально зібратися.
«Тримаюся», — відповіла я, розмішуючи цукор у каві. Вона дивилася на мене з тим самим співчуттям, яке я бачила в очах усіх своїх подруг. Ніби я була героїнею сумної історії, яку вони читають у книжці.
«Ти ж могла б… ну, знаєш, найняти когось. Для нього. Ти молода, тобі треба жити», — обережно сказала вона.
Я знизала плечима. «Найняти? А хто платитиме? Його пенсія? Вона вся йде на ліки й памперси. А я… я ж не працюю. Хто візьме на роботу жінку, яка щодня мусить бігти додому, щоб перевірити, чи Олег не впав із крісла?»
Соломія мовчала. Вона знала, що я права. Вона пила свою латте й дивилася кудись у вікно, ніби шукала там відповідь. А я дивилася на неї й думала: «Чому я не можу бути на її місці? Чому я не можу просто пити каву й не думати, що вдома на мене чекає чергова пігулка чи брудна білизна?»
Моя донька, Марта, від першого шлюбу, іноді приїжджає до нас. Їй сімнадцять, і вона дивиться на мене так, ніби я зробила найбільшу помилку в житті. Одного разу, коли ми сиділи на кухні, вона спитала:
«Мамо, ти його любила? Ну, коли виходила за нього?»
Я задумалася. Любила? Напевно, ні. Мені подобалася ідея його. Ідея стабільності, безпеки, життя без турбот. Але чи любила я його як людину? Я не знала, що відповісти.
«Я любила те, що він міг мені дати», — чесно сказала я. — «Але я не думала, що це буде так… довго».
Марта скривилася. «Мамо, ти могла б піти. Залишити його. Ти ще молода, тобі тільки сорок. Ти можеш знайти когось іншого, жити своїм життям».
Я посміхнулася. «Піти? І куди? У нас із тобою була однокімнатна квартира на Сихові, де ми ледь зводили кінці з кінцями. А тут… тут усе є. Квартира, машина, гроші на продукти. І я обіцяла йому. Перед Богом і людьми».
Марта зітхнула й закотила очі. «Ти звучиш, як бабуся. Обіцянки, обов’язки… А де ти в цій історії?»
Її слова подіяли в середині мене. Де я? Я не знала. Мабуть, десь між аптекою, кухнею й Олегом, який кликав мене зі спальні: «Оксано, де мої окуляри?»
Сусідка Наталя, яка живе поверхом нижче, завжди намагається мене підбадьорити. Вона працює в школі, виховує двох дітей і якось усе встигає. Коли ми зустрічаємося на сходах, вона посміхається й каже:
«Оксана, ти свята. Я б так не змогла. Доглядати за старшим чоловіком — це ж як робота на повний день».
«Це і є робота на повний день», — відповідаю я, намагаючись пожартувати. Але в її очах я бачу те саме співчуття, що й у Соломії. Вони всі думають, що я застрягла. І, можливо, вони мають рацію.
Одного разу Наталя запропонувала: «Може, тобі знайти якесь хобі? Ну, знаєш, в’язання, йога, щось для душі».
Я засміялася. «Хобі? Моє хобі — це знати, які таблетки Олег п’є вранці, а які ввечері. І як правильно розводити пюре, щоб він не попирхнувся».
Вона похитала головою. «Ти сильна, Оксана. Але не забувай про себе».
Я кивнула, але в середині мене щось стиснулося. Про себе? Я вже забула, що це означає.
Олег не завжди був таким. Коли ми познайомилися, він був енергійним, розповідав анекдоти, любив танцювати. Одного разу на весіллі у його друзів він закружляв мене в танці, і я подумала: «Може, це і є щастя?» Але тепер він ледве ходить. Його ноги слабшають, руки тремтять, і я бачу, як він боїться. Боїться стати тягарем. Боїться, що я піду.
«Оксано, ти не шкодуєш?» — спитав він якось увечері, коли я допомагала йому лягти в ліжко.
Я здивувалася. Він рідко говорив про такі речі. «Шкодую? Про що?»
«Про нас. Про те, що ти зі мною. Я ж бачу, як тобі важко».
Я змовчала. Що я могла сказати? Що іноді я мрію прокинутися в іншому житті? Що я уявляю, як п’ю каву в Парижі, а не міняю простирадла у Львові? Але замість цього я сказала:
«Ти дав мені багато. І я тут. Не хвилюйся».
Він посміхнувся, але його очі були сумними. «Ти хороша, Оксано. Занадто хороша для такого, як я».
Я відвернулася, щоб він не побачив, як у мене тремтять губи. Мені було соромно. Не за нього, а за себе. За те, що я дозволила собі мріяти про інше життя.
Одного вечора, коли Олег уже спав, я відкрила старий фотоальбом. Там була я — молода, усміхнена, у білій сукні на нашому весіллі. Поруч стояв він, у дорогому костюмі, із широкою посмішкою. Ми виглядали щасливими. А може, я просто так думала? Може, я бачила не його, а те, що він міг мені дати?
Я згадала, як він тоді обіцяв: «Оксано, я зроблю тебе найщасливішою». І я вірила. Але щастя виявилося не таким, як я уявляла. Воно не в дорогих сукнях чи подорожах. Воно в дрібницях — у сміху за вечерею, у розмовах із подругами, у можливості просто бути собою.
Тієї ночі я довго не могла заснути. Я дивилася в стелю й думала: що далі? Чи можу я ще щось змінити? Чи залишуся я назавжди в цій квартирі, з Олегом, із його ліками й ходунками? Чи є в мені ще сили, щоб почати все спочатку? І якщо я піду, куди я піду? Хто я без нього?
Годинник на кухні цокав, ніби нагадуючи, що час іде. А я все ще не знала відповідей.
