– Я їду до Англії! – впевнено сказала я, заходячи на кухню.
Мама, яка саме помішувала борщ у великій каструлі, отетеріла. Вона відклала ложку, сіла на стілець і уважно подивилася на мене.
– Оленко, ти ж доросла людина і маєш право приймати такі рішення, – мовила вона, але в її очах читалася тривога. – Але ти впевнена, що впораєшся? Ти ж знаєш, там зовсім інше життя… – Вона витерла сльозу рукавом фартуха.
– Мамусю, не хвилюйся, – намагалася я її заспокоїти. – Це ж не назавжди. Поїду, подивлюся, як воно там, а якщо не сподобається, повернуся додому. Це ж Англія, а не Австралія, – усміхнулася я, хоча сама ледь стримувала сльози.
Мама тяжко зітхнула, але нічого більше не сказала. Я розуміла її тривогу – двадцять п’ять років вона була поряд зі мною, допомагала в будь-якій ситуації, а тепер я залишу її саму. Але рішення було прийнято, і назад дороги не було.
Все почалося з Вадима, високого, статного чоловіка, який одного дня з’явився в офісі нашої компанії. Він був представником британської фірми, з якою ми співпрацювали. Моє завдання полягало в тому, щоб супроводжувати його під час переговорів. Вадим відразу привернув мою увагу – у нього була чарівна усмішка і манери, які різко контрастували з тим, що я звикла бачити у своїх колег.
Після роботи він запросив мене на каву, а наступного дня – на вечерю в ресторан. Я швидко зрозуміла, що між нами щось більше, ніж просто ділові стосунки. Вадим почав часто приїжджати до нас, і щоразу ми знаходили час для прогулянок, розмов і довгих вечорів разом. Одного разу він запросив мене до Англії на кілька тижнів. Я вагалася, але цікавість перемогла.
Перший шок я отримала одразу після прильоту. Я звикла до того, що машини їздять праворуч, тому, виходячи з аеропорту, автоматично подивилася не в той бік. Ледь не потрапила під колеса! На щастя, Вадим приїхав вчасно і врятував мене від подальших пригод.
Будинок, у якому жив Вадим, належав його матері. Вона зустріла мене стримано, навіть холодно. Її гострий погляд, який окинув мене з голови до ніг, залишив неприємне відчуття. Але я вирішила не звертати уваги – адже головне, що поряд був Вадим.
Перші дні в Англії були схожі на казку. Ми гуляли вулицями Лондона, відвідували музеї, насолоджувалися видом Тауерського мосту. Вадим був уважним і турботливим, а вечори у затишних ресторанах створювали романтичний настрій. Але вдома ситуація була іншою. Мати Вадима постійно випробовувала мене на міцність. Вона була прихильницею суворих правил: їжу подавали в чітко визначений час, між прийомами їжі нічого не їли, а традиційний чай пили тільки о п’ятій годині вечора.
Одного разу, зголоднівши, я взяла яблуко з саду. Коли його побачила мати Вадима, її обличчя спохмурніло.
– У нас не прийнято їсти між прийомами їжі, – сказала вона сухо.
– Вибачте, я не знала, – відповіла я, намагаючись не показати свого обурення.
Поступово я почала розуміти, що це зовсім інший світ, зі своїми правилами і звичаями. Навіть дрібниці, як-от відсутність душу у ванній кімнаті, здавалися мені дивними. Вадим пояснив, що в старих будинках це норма. Але мене це не заспокоювало – кожного разу, коли я заповнювала ванну водою, я почувалася незручно.
Кульмінацією мого перебування стала вечеря, яку Вадим організував, щоб познайомити мене зі своєю родиною. Я вирішила приготувати кілька українських страв, щоб показати, наскільки наша кухня багата й смачна. Вечеря пройшла чудово – усі хвалили мої страви. Але коли я побачила, що жодна з жінок навіть не запропонувала допомогти мені прибрати зі столу, а Вадим незграбно намагався помити посуд, моє терпіння луснуло. Я відчула себе не гостею, а служницею.
Того вечора я довго сиділа у своїй кімнаті, думаючи про те, чи готова я прийняти таке життя. Чи зможу я бути частиною цієї сім’ї, де все настільки відрізняється від того, до чого я звикла? Наступного дня я сказала Вадиму, що хочу повернутися додому. Він спробував мене переконати залишитися, але я була непохитною.
Зараз, повернувшись додому, я згадую той досвід із вдячністю. Він навчив мене багатьох речей і змусив задуматися, наскільки важливо залишатися вірною собі. А як ви думаєте, чи варто було б мені спробувати ще раз? Чи змогла б я пристосуватися до такого життя? Поділіться своїми думками, мені дуже цікаво почути ваші поради.
