fbpx

Я вирішила ще після школи, що працювати – не моє і не для мене. Що я хочу бути домогосподаркою, створювати родинний затишок, а забезпечувати мене повинен мій чоловік. Коли вчилася в технікумі – закохалася в Дмитра, почали зустрічатися. Діло йшло до весілля. Я озвучила Дімі, що заробляти в нашій сім’ї має саме він. Що я люблю спокій і тишу і буди сидіти вдома з дітьми. І Дмитро пообіцяв мені, що зробить все, аби я була задоволена і щаслива. Але це виявилися тільки обіцянки. Зараз Дмитро хоче повернутися до мене, і я думаю, а чи прощати його заради сина

Я вирішила ще після школи, що працювати – не моє і не для мене. Що я хочу бути домогосподаркою, створювати родинний затишок, а забезпечувати мене повинен мій чоловік. Коли вчилася в технікумі – закохалася в Дмитра, почали зустрічатися.

Діло йшло до весілля. Я озвучила Дімі, що заробляти в нашій сім’ї має саме він. Що я люблю спокій і тишу і буди сидіти вдома з дітьми. І Дмитро пообіцяв мені, що зробить все, аби я була задоволена і щаслива.

Але це виявилися тільки обіцянки. Я підтримувала порядок у будинку, готувала, прибирала. Стежила за собою і не супила брови через дрібні неприємності, коли мій чоловік повертався додому.

А ось в Дмитра забезпечувати нашу родину в нього виходило так собі. Ми жили в орендованій квартирі, платили комунальні, одягалися-годувалися і іноді їздили на відпочинок. Але це був потолок.

Ні до чого більшого чоловік не прагнув. Коли ми дізналися, що станемо батьками, все стало ще напруженіше й сумніше. Народився син, ми відмовили собі багато в чому, щоб Данилко ріс у гідних умовах.

Я продовжувала займатися сімейними справами, Дмитро у господарстві мені зовсім не допомагав. А коли Данилку виповнилося 4 роки, Дмитро пішов із родини. Сказав, що йому треба час подумати. І навіть не подав на розлучення.

І ось тепер, через п’ять років, чоловік раптом виявив щире бажання повернутися. Ми мешкаємо в невеликому райцентрі, тому я частенько чула про походеньки мого благовірного, про те, с ким він жив і зустрічався.

Але іноді мені на картку приходили гроші від нього. Рідко, раз на півроку десь. Ну що це таке? А на аліменти я не подавала з гордості.

Так ось, прийшов він одного разу до нас додому, вдень, поки Данилко був у школі. Сказав, що усвідомив свою помилку і хоче повернути все, як було, хоче жити з нами. Тим більше, що офіційно ми досі чоловік і дружина. А хлопчика має виховувати тато.

А мені якось байдуже, чесно. Поняття як «любов» для мене самої вже давно як не існує. З домашніми обов’язками я чудово справляюся сама, а грошима допомагають батьки і тимчасові підробітки – я прибираю в заможних оселях іноді.

Словом, мені і так добре. До Діми у мене якісь нейтральні почуття, в мене до нього тепер немає жодних емоцій чи якихось очікувань. Батько моєї дитини, все.

Але щодо сина, тут я замислилася справді, адже для хлопчика важливе саме чоловіче виховання. Зараз, коли Данилко трохи підріс, став навіть якось від мене віддалятися, перестав слухатись останнім часом.

Можливо його рідний батько зможе знайти до Дані правильний підхід? Допоможе йому стати сміливим, порядним юнаком, який поважає свою матір і не сперечається з нею.

На Дмитра мені байдуже, я б його ще повік не бачила. Але іншого чоловіка зараз я знайти не можу. А він таки рідний батько Данилка. Може це піде дитині на користь – те, що він буде поруч.

Адже так буває, що чоловіки повертаються, родини возз’єднуються. Може Дмитро зрозумів, що по-справжньому любить нас? Як гадаєте, варто його прийняти. чи краще все ж розлучитися, подати на аліменти і йти далі різними дорогами?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page