Я вирішила, що цього року Храмове свято буде тихим, без десятка чужих людей у хаті і без нескінченного випікання, але моя свекруха Галина Степанівна вже розіслала запрошення, аби я не змінила свою думку. Тепер у моїй кухні почалася справжня буря за сімейні традиції
Я втомилася від цієї виснажливої гонитви: наготуй стільки страв, що стіл аж хитається, розклади наїдки по контейнерах гостям у дорогу, а потім спостерігай, як ця велика родина входить до хати, наче до себе, не знімаючи осіннього бруду з черевиків, бо — Ну, ви ж у селі живете, до чого тут церемонії?
Мої плани на цей рік були простими: з чоловіком Любомиром та нашою донькою Катрусею піти до храму на урочисту службу, а вдома лише невеличкий святковий обід для трьох. Але моїй ідеї не судилося прожити й тижня, бо про неї дізналася свекруха, Галина Степанівна.
— Як це ти не будеш кликати гостей? — її голос звучав, наче гуркіт грому, навіть через телефонну трубку. — Та що люди скажуть? Вони подумають, що ми злидні, що ми не маємо чим накрити стіл! Ні, ти мене вибач, але в моєму роду такого сорому не було і не буде!
У нашому селі Празник — це не просто свято, це справжній річний звіт про достаток, гостинність і статус. На мій погляд, люди готуються до нього навіть ретельніше, ніж до ювілею чи хрестин. Уся хата виблискує, вікна сяють, як нові, а стіл ломиться від страв, які ти бачиш лише раз на рік. Це змагання за звання найбільш щедрої родини, і Галина Степанівна завжди була чемпіонкою.
Але цього року, після того, як ми вирішили відкладати кошти на оновлення даху, я твердо вирішила, що нам час навчитися економити. Ми не маємо права викидати величезні суми на продукти, які за один день зникають у небуття, залишивши по собі лише гору брудного посуду і порожній гаманець.
Мій ідеальний Празник виглядав так: ми втрьох спокійно йдемо до церкви, слухаємо службу, відчуваємо справжній дух свята. Потім повертаємося, я готую запечену курку, пару моїх улюблених салатів, і ми насолоджуємося тихим, родинним днем. День швидко минає, неначе мить, і вже вечоріє. Але, як я вже сказала, мій спокій був крихким, і він розсипався на порох, щойно Галина Степанівна дізналася про мої нові правила.
— Надіє, ти що, взагалі розуму позбулася? — її тон був настільки різким, що мені здалося, ніби я відчула протяг від її слів.
— Мамо, будь ласка, послухайте. Зараз такі часи, ми не можемо витрачати тисячі гривень на один день. Ми ж плануємо ремонт, пам’ятаєте? Я хочу приготувати скромний обід для нас, а наступного дня ми поїдемо до вас, і будемо святкувати з вами.
— Скромний обід? Для нас? — вона зробила акцент на останніх словах, наче вони були найстрашнішою образою. — Празник має бути для родини, а не для тебе і твого чоловіка. Хочеш запросити лише своїх, а мені що? Я маю сказати своїм сестрам, братам, племінникам, що вони небажані гості? Ні, ми їх усіх запросимо, а ти, як господиня, наготуєш на всіх. І не просто наготуєш, а щоб не було гірше, ніж торік.
Вона хотіла скликати усіх, хто зазвичай приїздить: тітки, дядьки, їхні діти, куми, деякі сусіди. Це був цілий загін людей, більшість із яких я бачила лише раз на рік, на цьому ж святі. Це були люди, які, як вона сама якось проговорилася, у себе вдома таких гучних святкувань не влаштовують, бо, бачте, вони розумніші, одразу всім кажуть, що не справляють. Але до нас приїхати і добре поїсти, а ще й поцупити щось додому, вони завжди готові.
Я, виявляється, не лише маю їх усіх щедро почастувати, але й запакувати кожному торбину з гостинцями, повну домашніх ковбас, печеного м’яса і, звичайно ж, пляцків. Це була непорушна традиція в роду Любомира.
— Мамо, це ж не ви готуєте. Це я стою на ногах три дні, щоб спекти десять видів випічки, щоб зробити тринадцять салатів, і на цілий місяць залишити наш бюджет порожнім, — мій голос почав тремтіти від обурення, яке я намагалася приховати.
— Це честь, Надіє! Це честь приймати гостей! — вона не чула мене. Вона чула лише своє его і свою гордість.
Я розуміла, що такі традиції, можливо, були актуальні у ті часи, коли продукти коштували копійки, а люди не знали, що таке банківські кредити та комунальні платежі. Але зараз це була просто розкіш, яку ми не могли собі дозволити.
— Я не знаю, як мені переконати її, — сказала я Любомиру ввечері, коли він повернувся з роботи. Ми сиділи на кухні, і я подала йому гарячий чай.
— Вона така, Надійко. Вона не розуміє. Для неї це питання життя і поваги.
— Ні, Любомире, для неї це питання позору, якщо ми не зробимо так, як робили завжди. А для мене це питання нашого даху, нашої економії, і мого здоров’я. Я не хочу після свята лежати тиждень із головним болем від втоми.
— Люба, — він обережно взяв мою руку, — давай не будемо сваритися через це. Може, ми обмежимо кількість? Скажемо, що це невелика родинна зустріч, і запросимо лише найближчих?
— Це і був мій початковий план, поки твоя мама не втрутилася. Вона вже, напевно, обдзвонила всіх, кого тільки можна. І вона бунтує тебе проти мене, ти ж бачиш. Вона думає, що я хочу вас із родиною розлучити.
— Ти знаєш, що це не так. Вона просто не може змінити своє мислення. Вона жила цим усе життя, цим хвастощами і цим галасом.
Мій чоловік, Любомир, завжди був людиною м’якою. Він не любив конфліктів і завжди намагався сидіти на двох стільцях: і маму послухати, і мене не образити. Але в цьому питанні його м’якість оберталася проти мене. Він не міг стати на мій бік і сказати: Мамо, годі. Це наше життя, наш бюджет, і наша хата.
Наші сімейні збори, у моїх батьків, завжди були іншими. У них на свята збиралися лише найрідніші: моя мама Марія, тато Петро, бабусі, дідусі, і сестри з їхніми чоловіками. Це були люди, які завжди радо запрошували нас до себе, і це було взаємно. Ми завжди приїздили з невеликими подарунками, допомагали накривати на стіл, а потім прибирати. Це було родинне спілкування, а не просто бенкет, де гості почувалися, наче в ресторані.
Я вважаю, що така взаємність — це нормально. Це зміцнює родинні зв’язки, а не перетворює одних на господарів-мучеників, а інших — на споживачів. У нас не було такого, що вони всі гуртом до нас, а до себе — жодного разу не покликали. До того ж, у багатьох із тих родичів, що їздять до нас, справжні хороми, де можна влаштувати бенкет на сто людей, але вони завжди мають якусь відмовку. То їм лінь готуватися, то вони бояться, що їм щось забруднять, то просто мовчать.
Наближався день свята. Я вже два дні жила в атмосфері напруженості, яка висіла в повітрі, наче туман. Вчора ввечері Галина Степанівна зайшла без попередження. Вона наче відчувала, що я не виконую її наказів.
— Що ти там готуєш, Надіє? — вона окинула поглядом нашу чисту, але напівпорожню кухню, де на столі лежало лише тісто для одного яблучного пирога.
— Яблучний пиріг, мамо. І ще буду запікати качку, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій.
— Качку? І все? А де ж салати, де холодець, де торт Наполеон, який ти завжди печеш?
— Мамо, я вже казала. Цього року ми святкуємо тихо.
— Який тихо? Любомир мені вже казав, що ви покликали всіх. Що ти мені тут брешеш?
— Любомир… він просто не хотів вас засмучувати, — я відчула, як мої щоки починають горіти. — Ми говорили про це вчора. Ми вирішили, що так буде правильно.
Галина Степанівна сіла на стілець, її погляд був холодним, як осіння крига.
— Значить, ти хочеш мене осоромити. Ти хочеш, щоб усе село говорило про те, що у сина Галини Степанівни не має чим похвалитися на свято. Я тобі не дозволю! Я вже все організувала, я подзвонила Івану і Оксані, вони їдуть із міста.
— Іван і Оксана жодного разу нас до себе не кликали! Вони просто використовують цю можливість, щоб безкоштовно поїсти і набрати гостинців!
— Як ти смієш так говорити про родичів? Вони просто люди зайняті! А це наша традиція! Ти повинна поважати традиції! Я в цьому домі головна господиня, і ти будеш робити так, як я сказала!
— Вибачте, мамо, але ця хата наша, і я тут господиня, — сказала я, і моє серце забилося з шаленою швидкістю. Це був перший раз, коли я так прямо відповіла їй. — Я поважаю вас, але я також поважаю свій час, свій гаманець і свій шлюб. Ми з Любомиром вирішили, що економимо. І крапка.
Її обличчя скривилося від подиву. Вона явно не очікувала такої відсічі.
— Ти налаштовуєш мого сина проти мене! Ти руйнуєш нашу родину! Любомире! — вона покликала його, неначе дитину.
Любомир зайшов до кухні. Він виглядав збентеженим, наче потрапив на поле битви, не маючи зброї.
— Що тут відбувається? Мамо, Надіє, заспокойтеся.
— Твоя дружина відмовляється справляти свято, як годиться! Вона хоче нас опозорити перед усім родом!
— Любомире, скажи їй, що ми домовилися про скромний обід. Скажи їй, що ми не можемо зараз дозволити собі гуляння на двадцять осіб.
Любомир подивився на мене, потім на матір, і відвів погляд.
— Мамо, ну… ми просто… ми вирішили, що будемо святкувати по-новому. Менше шуму, більше затишку. Але ми поїдемо до тітки Катерини і до дядька Василя наступного тижня. Все буде добре.
Це був його компроміс: не прямо підтримати мене, але й не заперечити матері. Це було, як завжди, його “мирне рішення”, яке залишало мене наодинці з цією проблемою.
— Ти мене чуєш? Вона тебе налаштовує! — Галина Степанівна підвелася, її тінь накрила мене. — Це не вона, це ти маєш це вирішувати! Я ще подивлюся, як ти будеш святкувати!
Вона швидко вийшла з хати, навіть не попрощавшись. Я почула, як грюкнули вхідні двері, і напруга в кімнаті трохи спала.
— Ти міг би хоч раз сказати прямо, що це моє рішення і ти мене підтримуєш, — дорікнула я Любомиру.
— Я не можу так із матір’ю, Надіє. Вона емоційна. Вона переживе. Ми просто зробимо по-своєму, а вона хай говорить, що хоче.
— А я маю вислуховувати її образи і її звинувачення в руйнуванні роду? — Я схрестила руки на грудях.
— Ну, ти ж сильна. Ти впораєшся, — сказав він, посміхнувшись своєю звичною, трохи винуватою посмішкою.
Я зрозуміла, що в цій боротьбі за наш сімейний бюджет, мій спокій і нашу незалежність я сама. Але я не збиралася здаватися. Я знала, що роблю правильно. Я хотіла перетворити Празник із ярмарку марнославства на справжнє, тепле свято для найдорожчих. Я вже навіть написала повідомлення тим родичам, які приїздили лише раз на рік, що цього року в нас невелике сімейне коло. Нехай ображаються.
Але це почуття провини, яке вона в мені розбудила, не давало мені спокою. Чи справді я така погана донька, невістка, що намагаюся змінити те, що було протягом десятиліть? Я не хотіла ображати нікого, я просто хотіла жити за нашими можливостями, а не за чужими стандартами. Я згадала, як у моїх батьків на святковому столі було лише п’ять страв, але кожна готувалася з любов’ю, і ми сиділи до пізньої ночі, розмовляли, сміялися, і не думали про те, скільки хто з’їв і що забрав додому.
Свято наближається, а я все ще не знаю, чи варто було так відстоювати свою позицію. Чи не краще було б просто погодитися, затягнути пасок, наготувати тих десять пирогів і на тиждень забути про спокій, аби лише не чути докорів Галини Степанівни?
Людоньки, скажіть мені, як знайти золоту середину між традицією, яка виснажує, і власним спокоєм, який потрібен, щоб вистояти в ці нелегкі часи? Як правильно пояснити старшому поколінню, що іноді менше — це справді більше?
Мені потрібна ваша порада. Як мені тепер вдома сказати так, щоб Любомир і Галина Степанівна мене не лише почули, а й зрозуміли? Які слова обрати, щоб не виглядати скупою чи бунтаркою, а просто жінкою, яка дбає про майбутнє своєї сім’ї?
