Я вирішила віддати під оренду свою двокімнатну квартиру у Львові. Причина – зустріла своє щастя на п’ятому десятку. Познайомилася із чоловіком у магазині, розговорилися. Виявилось, що ми живемо на різних кінцях міста. Через місяць Любомир запропонував переїхати до нього.
Я відмовилася. А потім подумала, що я втрачаю? Дівочу честь? Передзвонила йому і сказала: “Бери таксі, я речі збираю”.
Свою оселю я вирішила віддати в оренду, розмістила оголошення. Посипалися дзвінки, я розпитувала у людей, хто житиме. Відмовляла тим, хто з тваринами, у мене вдома нещодавно був ремонт.
Зрештою зупинилася на молодій парі, зустрілася з ними, підписала договір на рік, взяла гроші за перший місяць та заставу. І задоволена пішла на зупинку.
Але щось мене зупинило. Я розвернунулася, піднялася на 3 поверх, до сусідки.
«Катю, я квартиру здала. Будь ласкава, придивись до сусідів. Якщо щось не так, ти мені подзвони на мобільний, добре? Ну, раптом бешкетувати почнуть, або воду закрити забудуть. Домовилися?
Катерина запевнила мене, що буде ангелом-охоронцем моєї квартири.
Але жодних надзвичайних ситуацій не виникало. Сусідка мені не дзвонила. Я заспокоїлась. А коли отримала гроші за другий місяць – зовсім розслабилася.
Поки що не сталося ось що: я поїхала до податкової у розпал робочого дня. І там зіткнулася з іншою сусідкою, Ганною з 5 поверху. Ми привіталися.
«Знаєте, це, звісно, не моя справа. Але ваші квартиранти перетворили вашу квартиру на прохідний двір!»
Мені здалося, що я не дочула.
“Що ви сказали? Прохідний двір?” – уточнила я.
«Так. Туди юрби шастають. І вдень і вночі. Парами виходять. Поодинці. Невже ви не могли знайти порядних людей? Сімейних? Адже наш район не поганий, інфраструктура, транспорт.»
Я відповіла, що розбиратимуся. Вийшла надвір. Дістала телефон, хотіла зателефонувати до Каті. Але не стала. Заскочила до автобуса, поїхала до себе додому. Хотіла побачити те, що відбувається, на власні очі.
Відчиняю двері своїм ключем і ледь не непритомнію. Вся моя квартира заставлена дерев’яними двоярусними ліжками! Два на лоджії, шість у кімнаті, дві на кухні замість столу. Деякі ліжка зайняті, деякі порожні.
Я вибігла з квартири, почала стукати до Катерини. І двері мені відчинили – хто б міг подумати! Моя квартирантка! Вона плескала віями і тільки й змогла промовити: «Доброго дня!»
Я вимагала пояснень. Вона плакала і просила не викликати поліції.
Словом, історія мало приємна. Вони заселилися і стали жити. Катя познайомилася з ними і шепнула, що можна зробити так, що вони за квартиру не платитимуть, та ще й дохід з неї отримуватимуть. Але прибуток навпіл.
Завезли ліжка, почали здавати їх та брати плату як за ліжко, подобово. Катя часто виїжджала на дачу, коли моя квартира була заповнена людьми під зав’язку, дозволяла їм залишитись у себе.
Звичайно, я цих зухвальців вигнала. І з Катерино, зрадницею, більше не спілкуюся.
Але, прикидаючи приблизно, скільки коштують дерев’яні ліжка, розумію, що прибуток ці змовники отримати не встигли, навіть витрати на обстановку не покрили. Так їм і треба! Лячно уявити, на що перетворилася б моя квартира через рік!
Ну а зараз я поселила в неї родичів з Харкова. Такі часи.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джелел, Ibilingua.com.
