— Я вирішив, що цього року поїду на Святий Вечір до мами і тата, а ви з дітьми залишитеся тут — сказав Мирон, і в ту мить я усвідомила: наші сімейні свята завжди були його вибором на користь матері, а не нашої родини. Це Різдво стало точкою неповернення, коли я побачила, як він збирає сумку/
Мій чоловік, Мирон, завжди був людиною, яку я б назвала прив’язаною до батьків. Це не було чимось поганим, принаймні, я так думала, коли ми одружувалися. Його мама, пані Ольга, завжди була для нього прикладом – ідеальна господиня, мудра жінка, яка знає відповіді на всі питання. Наші стосунки з нею складалися… ну, скажімо так, вони були коректними, але не близькими. Вона часто натякала, що її син заслуговує на краще, ніж я, хоча робила це завжди у такій формі, що причепитися було неможливо.
Особливо це відчувалося під час свят. Кожного року Різдво було для нас випробуванням. Перші три роки нашого шлюбу ми намагалися дотримуватися черговості: один рік у моїх батьків, наступний – у його. Але після народження нашого першого сина, маленького Данилка, Мирон раптом вирішив, що традиція, започаткована його мамою, – це найважливіше.
— Люба, цього року ми поїдемо до моїх батьків, — заявив він якось у листопаді, коли ми тільки почали обговорювати святкові плани.
— Але ж минулого року ми були у твоїх. Цього року черга моїх, — зауважила я, намагаючись зберегти спокій. Мої батьки, які живуть у невеликому містечку, дуже чекали на нас.
— Але ж мама вже все приготувала. Вона сказала, що Данилкові у них буде краще, бо у неї є спеціальні іграшки та кімната для гостей, — аргументував Мирон.
Я знала, що це не так. У моїх батьків Данилко завжди почувався чудово, і вони його обожнювали. Але суперечити було марно. Різдво ми провели у пані Ольги, де мені довелося не стільки відпочивати і радіти святу, скільки допомагати їй на кухні та вислуховувати її нескінченні поради щодо виховання Данилка.
Я вірила, що наступного року буде інакше. І коли народилася наша донька, маленька Злата, я подумала, що тепер у нас є ще більше причин створити власну сімейну традицію, у нашому домі. Адже Різдво – це час, коли вся родина збирається разом.
Цього року, коли до свят залишалося трохи більше місяця, я вже почала планувати. Купила нові прикраси, склала меню, збиралася написати запрошення моїм батькам. Але одного вечора, коли діти вже спали, Мирон підійшов до мене з обличчям, на якому була написана якась важлива рішучість.
— Іро, нам треба поговорити, — сказав він, сідаючи навпроти.
— Про Різдво? Я вже думаю, як ми прикрасимо ялинку, — відповіла я, усміхаючись.
Він зітхнув, не дивлячись мені у вічі.
— Я вирішив, що цього року поїду на Святий Вечір до мами і тата.
— Мирон, про що ти говориш. Ми. Наша родина. Ми святкуватимемо вдома. Я запросила своїх батьків.
— Ні, ти не зрозуміла. Я поїду один. Ти з дітьми залишитеся тут.
Я деякий час просто дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи це якийсь невдалий жарт. Але його серйозне обличчя говорило про інше.
— Ти. Поїдеш. Один. А ми. Залишимося. Тут? — повторила я майже пошепки.
— Так. Мама захвилювалася. У неї зараз не найкращий час, і вона вважає, що Різдво має бути камерним, тільки найближчі, — пояснив він.
— А ми? Ми, твої діти, твоя дружина – ми хто для тебе? Ми не найближчі? — у моєму голосі зазвучало нестримне здивування.
— Звісно, ви найближчі. Але Данилко і Злата… вони маленькі. У них гучні ігри. Мама сказала, що їй потрібен спокій.
— І вона сказала, що ти повинен залишити нас тут?
— Вона не наказувала. Але вона попросила, щоб я приїхав сам, щоб було тихо. А ти можеш чудово провести час зі своїми батьками. У вас давно не було можливості побути разом.
Це було настільки несподівано і настільки обурливо, що я не могла знайти слів. Тобто, на думку його мами, наші діти – це заважаючий фактор, який не дає їй провести своє ідеальне свято? А мій чоловік, батько двох дітей, просто погоджується з цим і залишає нас у найважливіший для сім’ї день?
— А як щодо нашої родини? Ти розумієш, що ти робиш? — запитала я, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами.
— Я нічого поганого не роблю. Я їду підтримати маму. Це лише один вечір. Мирон!
— А ти подумав про Данилка? Про Злату? Як ти їм поясниш, чому тата не буде у Різдвяний вечір, коли ми всі чекаємо дива?
— Я зателефоную їм по відео. Ми ж побачимося наступного дня.
Його байдужість була для мене не менш важкою, ніж сам факт його від’їзду. Він справді вважав, що дзвінок по екрану замінить присутність батька, коли вся родина збирається за столом. Що його обов’язок перед батьками важливіший за його обов’язок перед власною родиною.
— Ти повинен вибрати. Твоя мама чи твоя сім’я. І не намагайся сказати, що це одне й те саме, — сказала я тоді.
— Ти ставиш мені умови? — його голос став холодним.
— Ні. Я просто хочу, щоб ти усвідомив, що ти обираєш. Ти ставиш бажання своїх батьків вище за потреби своїх дітей. А я цього не розумію і не приймаю.
Він не відповів. Він лише подивився на мене з ображеним виглядом і пішов до спальні. Наступні тижні пройшли у напруженому мовчанні. Я не скасувала своїх планів. Я прикрасила дім, надіслала запрошення своїм батькам. Я готувалася до Різдва, але без нього. Я вирішила, що мої діти матимуть свято, незалежно від того, де буде їхній батько.
За тиждень до Святого Вечора я почула, як він розмовляє по телефону зі своєю мамою.
— Так, мамо. Я буду один. Так, Іра залишається. Вона сказала, що їй так зручніше.
Це була неправда. Це був його спосіб виправдати свій вибір перед нею. Він збрехав.
У Різдвяний вечір Мирон зібрав невелику дорожню сумку.
— Я поїхав, — сказав він мені, стоячи у дверях.
— Щасливої дороги, — відповіла я, навіть не підводячи голови.
Данилко і Злата, побачивши, що тато йде, почали плакати.
— Тату, ти куди? Залишися з нами! — благав Данилко.
— Я скоро повернуся, синочку. Потрібно допомогти бабусі, — пробурмотів Мирон, уникаючи поглядів.
Він поїхав.
Коли двері за ним зачинилися, у мене щось обірвалося всередині. Я відчула не лише образу, а й глибоку самотність. Але треба було триматися заради дітей. Я обняла їх обох.
— Любі мої, ми будемо святкувати, як справжні друзі! Ми впораємося без тата.
Наші гості, мої батьки, приїхали трохи згодом. Вони намагалися підтримати мене, але всі відчували незручність. Я посміхалася, намагалася створити атмосферу свята. Данилко і Злата швидко відволіклися на подарунки та ігри.
Але пізно ввечері, коли ми вже сиділи за столом, Данилко подивився на моїх батьків і тихо запитав:
— Дідусю, бабусю, а чому мій тато не захотів бути зі мною на Різдво?
Це питання розбило моє серце. Я побачила, як його маленькі очі наповнилися сльозами.
Мені довелося швидко придумати щось, щоб його заспокоїти. Я сказала, що тато поїхав допомогти своїй мамі, бо вона захворіла. Це була частково правда, але я відчувала себе винною за цю брехню.
Тієї ночі, коли всі спали, я дивилася на ялинку, на вогники, на красивий, але неповний стіл, і думала. Думала про наші стосунки, про його пріоритети, про наше майбутнє. Якщо Мирон готовий відмовитися від Різдва з власними дітьми заради вимоги матері, чи зможемо ми бути щасливі? Чи зможемо ми взагалі бути разом?
Я розумію, що батьків потрібно поважати і піклуватися про них. Але хіба не його власні діти повинні бути для нього на першому місці? Хіба не його обов’язок – створювати щасливі спогади для них, а не підкорятися бажанням, які шкодять його сім’ї?
Я не знаю, що буде далі. Я знаю лише, що коли Мирон повернеться, нам доведеться прийняти дуже складне рішення. І це буде вже не про Різдво. А про все наше життя.
Як ви думаєте, чи є майбутнє у стосунків, де чоловік ставить бажання своїх батьків вище за власну родину?
Для мене ця історія – не просто черговий випадок, а крик душі багатьох жінок. Якщо ви вважаєте, що ця тема важлива і заслуговує на обговорення, поставте, будь ласка, свою вподобайку і напишіть коментар. Це дуже важливо, щоб ми не відчували себе самотніми у своїх переживаннях.
