Я виросла без матері. Коли її не стало, мені було лиш сім років, але на все життя я зрозуміла одне – хочеш бути щасливою, не будь занадто доброю до тих, хто того не заслуговує. Усе життя я впевнена, що моя мама пішла на той світ саме через свою доброту. Хоча і тато теж так каже.
Моя мама Орися була неймовірно гарною і доброю. Ні, це не слова дитини, для якої мама завше красуня і найкраща за усіх. Я бачу її фото і розумію, що моя ненька мала неабияку вроду. Краса і весела вдача, помножені на любов до усього світу, робили мою маму душею компаній і улюбленицею всіх оточуючих. Татко закохався в неї з першого погляду.
– Як ми жили! Ми, доню дихали одне одним. На відстані відчували потреби. Отримаю я зарплатню і піду своїй коханій Орисі нові туфельки куплю, – розповідає він замріяно, – а вона увечері показує, що на свої отримані гроші мені сорочку купила. І не абиякі речі брала. Через подругу діставала дефіцитні, найкращі і найдорожчі. Душа в душу ми з нею жили, аж доки своєї квартири не отримали. – тут батько враз смутніє і змахує непрошену сльозу, – Ех! Якби ж знати тоді, чим добра справа скінчиться!
Тато з мамою після одруження жили у сімейному гуртожитку. Їх, як молодих спеціалістів, поставили в чергу на квартиру. Уже і я народилася, коли, нарешті, вони отримали свій омріяний дім – двокімнатну квартиру у новобудові.
Тоді майже увесь гуртожиток переселився у той будинок. Лише три сім’ї з якихось причин не отримали нового житла. Серед тих людей була і мамина найкраща подруга, Людмила. Я її добре пам’ятаю: висока,чорнява, з надмірною кількістю яскравої косметики.
Батько розповідає, що вона одного разу посеред ночі прибігла, у чому була, і почала проситись до нас переночувати, мовляв, чоловік геть з котушок злетів.
– Я ще тобі здивувався: Олексій у неї завше тихий, спокійний. Ми його ще підкаблучником називали, а він і не проти, не опирався. Сам був згідний з тим, що жінка у них у сім’ї головна.
Так ось. Впустили її тоді звісно, і не на одну ніч. Затіяла тітка Люда розлучення зі своїм Олексієм. Вона все жалілася, бідкалася, що нікуди їй іти, «а у вас тут цілі хороми». Мама подругу любила, вони росли разом, з одного селе були, тому віддала одну кімнату зі словами «Живи, Людочко, скільки потрібно. Будь, як удома».
– Вона у нас майже рік і жила, – каже тато, – І все б нічого, та став я відчувати, що наші з Орисею стосунки через її присутність псуються. Я твою маму і досі люблю, доню, а вона чомусь вирішила, що маю я на стороні когось. Прийду з роботи, а вона сидить зарюмсана з ЛЮдмилою на кухні. Залишимось удвох, а вона давай випитувати, кого я собі завів. Ну, я спочатку виправдовувався і у коханні клявся, а потім і сердитися почав. А Людкка? Тьху! Підійде до мене і так шепоче лагідно, який я хороший та бідний. Що жінка мені спокою не дає, а я ж всю родину на своїх плечах тягну. І так у очі солодко зазирає та руку мені погладжує…
Я пам’ятаю той період. Тато з мамою часто почали з’ясовувати стосунки, сваритися. Врешті саме я їх і помирила. Я почула, як тьотя Люда жаліла татка і все про маму щось нехороше казала. Тато тоді їй так нагрубив, що я вражена побігла усе переповідати матері. Вона аж сполотніла, коли я слово у слово переказала розмову тата і тітки Люди.
– Ми з Орисею вирішили попросити Люду переселитись кудись. Вона у сльози, мовляв, не знає куди податись. Я її і на вулицю висилив би, – мовив тато, – але твоя мама доброю і щирою була. «Давай їй житло знайдемо і речі допоможемо перевезти. Вона ж одна на цілому світі», – попросила мене Орися.
Це зараз є рієлтори, соцмережі, а тоді житло шукали через знайомих і за оголошеннями. Мама, узявши газету ввечері після роботи, пішла подивитись на одну таку квартиру. Ми її лиш через три дні знайшли. Пам’ятаю, коли вона не повернулась увечері, татко з тіткою ЛЮдою і сусідками усі можливі установи обдзвонили. Їздили по місту зі знайомими і шукали маму. А потім – той дзвінок. І та сумна новина. Вона так і не дійшла до тієї квартири. Водій вантажівки заснув за кермом і виїхав на узбіччя… Шансів у матусі моєї не було.
Тітка Люда допомагала татку все влаштувати. Провели маму у останню путь і справили обід. Татко тоді сам не свій був: не ходив, не розмовляв. Мені здавалося, що разом із мамою на той світ пішов і мій татко. Але…
Через тиждень після тих подій тітка Люда почала прибирати на нашій кухні. Влаштувала генеральне прибирання і навіть якісь коробки з вулиці притягла. Наскладала туди гори посуду і попросила татка винести усе на смітник.
– Я тоді мов у тумані був. А тут Люда в Орисиному халаті на кухні щось порається… Вона тричі повторила, перш ніж до мене сенс сказаного дійшов: «Викинь оцей несмак і непотріб. Ми кращого посуду купимо. Розвела тут бардак, і як ти бідолашний узагалі у таких умовах з дитям жив?» Ну і все! Я тоді до тями швидко прийшов. Зняв з неї халат дружини і, як була, виставив за двері з однією клітчатою сумкою порядки наводити, де сама захоче.
…Уже тридцять років минуло, а ми і досі впевнені, що саме тітка Людмила у всьому винна. Її самої ми з татом більше ніколи не бачили. Здиміла, як і не було ніколи.
Автор Анна К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
