Я витратила 1200 гривень без дозволу чоловіка, і це ледь не зруйнувало наш шлюб. А все почалося з весняного пальта для доньки. Я працюю, маю свою зарплату, але в цій хаті навіть ковбаса в магазині має проходити через “велику фінансову раду Івана”.
Наша донька Златка вже третій рік поспіль носить один і той самий пуховик. Я його латала, прала, знову латала. Але тут весна, дитині вже 9, і вона виросла. Її руки виглядають з рукавів, ніби якісь тоненькі гілочки. А в школі сміються. Однокласниця, та сама Віолетка, каже їй:
– У тебе курточка, як у мого двоюрідного брата… тільки йому 5.
Златка мовчить. А ввечері питає мене:
– Мамо, я можу мати пальто? Хоч одне. Не з чужого плеча…
Я не витримала. Прийшла додому, відкрила ноутбук. Побачила – пальто! Пудрове, стильне, тепле. І знижка! Я купила. За 1200 грн. Не в кредит. Не в борг. За свої. А далі…
– Що це за накладна? – питає Іван, стоячи на кухні з тим пакетом, який доставили мені просто в обід на роботу. – Ти знову щось купила без обговорення?
– Це пальто для Златки. Вона мерзне, Іване. Вже третю весну в тому самому ходить!
– Ти розумієш, що в нас заплановані витрати? Ти що, гроші на деревах ростуть?
– А ти розумієш, що твоя донька вже соромиться того, що має вдягти?
Він нічого не відповів. Просто гупнув дверцятами шафи. А я стояла, як прибита. І думала – невже це нормальне життя?
Я не маю золотої картки, але я маю голову на плечах. Я не кидаю гроші на вітер, але коли бачу, що дитині боляче — серце не дає мовчати. У нас що не покупка — то цілий консиліум. Він хоче все тримати під контролем. Я маю “погоджувати”. Та навіть коли я купую щось дешевше, ніж він, мені все одно прилітає.
І я почала ховати. О так. Не зради, не інтриги. Просто покупки. Спочатку — пару колготок. Потім — нові кеди. Потім — шапку. І завжди одна й та сама схема:
– Це з секонду. Подруга дала.
Але ж брехня як снігова куля — росте. І одного разу все зірвалося.
Я залишила банківську виписку на кухонному столі. Випадково. Я поспішала. А Іван, як завжди, все знайшов.
– Що це?! Ти платила за щось у бутіку?! Ще й кілька разів?! Анно, ти геть розум втратила? Це ж 3 тисячі гривень за місяць!
– І що з того?! Це мої гроші. Я працюю, я не в тебе просила.
– Ми — родина. Ми — команда. А ти поводишся, як самовільна одиначка!
– Команда? Та в команді є довіра. А ти зробив із мене економічного підлеглого. Я навіть хліб маю купувати з погодженням!
– Ти ніколи не вміла тримати баланс.
– Бо я не калькулятор! Бо я мати!
І я гримнула дверима. А Златка сиділа за книжкою, мовчки. У її очах я побачила: вона чула все.
Наступного ранку я не готувала каву. Не прасувала йому сорочку. Просто пішла на роботу і залишила на столі записку:
“Мені треба пауза. Я не зраджую. Я рятую себе. Якщо хочеш зберегти родину – вчися слухати, а не рахувати.”
Тиждень тиші. Він не писав. Я не дзвонила. У Златки був день народження, ми святкували з бабусею. Пальто вона вдягла, як корону. Ішла, як леді, хоч у кишенях була хустинка й фантики.
А через тиждень Іван прийшов.
– Мені потрібна розмова, – сказав він тихо. – Не про гроші.
– Слухаю.
– Я був не правий. Я боявся бідності. Того, що ми знову опинимось у боргах, як на початку шлюбу. Але я зрозумів, що твої витрати не розкоші, а нормальні речі для нормальної дитини.
– Я просто хотіла, щоб вона почувалася нормальною. Щоб не соромилась себе. І щоб не бачила, як мама ховає покупки.
– Давай нові правила. Спільний бюджет, але без диктату. Довіра. Спокій. І спільні рішення.
– І жодних “ти не мала права”.
– І жодних “ти мене контролюєш”.
Ми усміхнулись.
Я не знаю, як воно буде далі. Але знаю, що я вже ніколи не відмовлюсь від того, щоб захищати свою дитину. Навіть якщо доведеться і від рідного чоловіка.
А тепер скажіть мені, дорогі жінки…
Чи бувало у вас так, що любов до дитини змушувала вас йти наперекір правилам у сім’ї?
Чи це я одна така “бунтарка в пальті”?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
