Я витратила 3 місяці, щоб довести доньці, що в 63 не закінчується життя, а починається інтернет. Коли я вперше сіла за комп’ютер, мої пальці трусилися, як у школі перед контрольною. Іринка ж тільки зітхнула: “Мамо, ну нащо тобі те все? Це не для тебе”. От тільки вона не знала, що саме ця її фраза змусить мене зібратися і зробити те, чого я сама від себе не очікувала. І що вже зовсім скоро мій внук проситиме допомоги в мене, а не в Google. Але все почалося з одного ранку… і моєї твердої “ні”
– Мамо, та кому це треба? Ну ти серйозно? Навіщо тобі та електронна пошта? – спитала мене Іринка, моє сонце, моя гордість, моя критикеса №1.
Вона сиділа в кухні з кавою й насолоджувалась суботою, а я стояла в коридорі з сумкою в руках і новим блокнотом. Планувала піти в клуб комп’ютерної грамотності при селищній бібліотеці. Мені навіть трохи руки тряслися.
– Мені це потрібно. Я хочу навчитися. Я маю право на це, – сказала я. Голос мій не був твердим. Але достатньо гучним.
– Ну добре, – знизала плечима вона. – Але як на мене, то краще вже вишивати, як усі бабці. Комп’ютери – то для молодих.
Я промовчала. Бо як пояснити людині, що ти не хочеш просто доживати? Що ти хочеш жити? Вчитися, пробувати, помилятися. І ще трохи вражати.
Коли я вперше увійшла в бібліотеку, то відчула себе першокласницею. За комп’ютерами сиділи такі ж, як я – жінки з сивиною, чоловіки з хриплими голосами. Але очі в усіх – молоді.
– Сідайте, будь ласка, до мене, – усміхнулась до мене жінка років 70, енергійна, з сережками в формі соняхів. – Я Марта. А ви?
– Анна.
– Перша група?
– Так. Перший раз, – зізнаюся я, немов на сповіді.
Викладач – молодий хлопець, Степан, – терплячий до неможливого. Ми почали з найпростішого: вмикати комп’ютер, відкривати папки, створювати текст. Я боялась кожного кліку. Але руки не опускала.
– А мій син казав, що в мене нічого не вийде, – шепотіла Марта. – А я сказала: “Хай буде, як буде, зате спробую”.
Ми стали друзями. Ми з нею разом пили чай у перерві, обговорювали завдання, сміялись, коли не туди натискали. І що важливо – нас підтримували.
На третє заняття я принесла флешку. Бо вирішила написати невеликий лист до Іринки. Не в зошиті. В Word. І відправити їй. У месенджері.
– Ма, ти серйозно? Ти це сама написала? І сама надіслала? – вона написала мені відповідь, коли прочитала. – Тобі що, хтось допомагав?
Я просто написала: “Ні. Я навчилася”.
Після того листа щось змінилось. Вона почала частіше питати, як мої справи на курсах. Інколи навіть цікавилася, що ми вчимо. А я не зупинялася. Почала працювати над презентацією про історію нашого села – хотіла, щоб мій онук, Тимко, зміг розказати це в школі.
Одного разу він прийшов до мене зі шкільним завданням – створити слайди про сортування сміття. І що ти думаєш? Прийшов не до мами. Прийшов до мене.
– Бабусю, ти ж тепер розбираєшся, правда? – спитав він. – Ти допоможеш?
У той момент я відчула, що виграла джекпот. Бо не техніка важлива. А зв’язок. Те, що між мною й онуком не стоїть стіна з непорозуміння, різниці поколінь чи незнання. Бо я зробила зусилля.
Презентацію ми зробили разом. Зі смішними малюнками, звуками, заголовками. Тимко сяяв, коли виступав. А я сиділа в залі, тримаючи телефон у руках і не зводячи з нього очей.
– Він сам це зробив? – шепотіла вчителька.
– Зі мною. Я йому показала як, – відповіла я.
На останньому занятті курсів нам вручили дипломи. Степан зробив коротку промову. Сказав, що ми всі стали “цифровими піонерами старшого віку”.
– Я бачив, як ви росли на очах, – сказав він. – І якщо хтось із вас ще в чомусь сумнівається – не треба. Ви можете все.
Я принесла той диплом додому і поставила на полицю. А потім сфотографувала і виставила у Facebook. Так-так. Я тепер маю Facebook.
– Мамо, я тебе обожнюю, – написала Іринка в коментарі. – Ти крута.
А знаєш, що було найважливіше? Не сама комп’ютерна грамотність. А відчуття, що я ще можу. Що я потрібна. Що я не просто сиджу на пенсії, а живу повноцінно. Що я можу бути корисною, цікавою, сучасною.
Я знаю, ще будуть сумніви. І страх. І скепсис. Але я тепер маю зброю – віру в себе.
А ти що скажеш, любий читачу? Як ти думаєш, у якому віці “вже пізно” щось починати? І хто це взагалі вирішує – вік чи ми самі?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
