Я витратила на свекруху 14 800 гривень. У мене перед очима стояли її втомлені руки, те, як вона цілими днями сиділа над вишивкою, і я подумала – я зроблю їй подарунок, який вона запам’ятає. Щоб не як завжди – коробка цукерок, вазон, шаль. А щось, що полегшить їй життя. І замість слів подяки я почула, що це “нечистий задум”. Що я “граю на публіку”. Від жінки, якій я хотіла просто зробити приємно.
Все почалося з того, що Захар приніс зі школи оголошення – діти готують концерт до Дня матері. Наша донька Ліда мала співати пісню “Мамина сорочка”. І, уяви собі, саме тоді я подумала не про себе. А про свекруху, Галину Михайлівну. Вона ж вдова, син для неї – світло в віконці, а онука – взагалі новий сенс життя. Хіба не варто хоч раз у житті їй щиро подякувати?
– Юлю, ти певна? – Захар стояв біля холодильника з отим своїм вічним скепсисом.
– Та певна, – відказала я. – У неї старий телефон, ще той, що кнопковий. Вона ж нічого не бачить нормально. Хай би мала смартфон, відео з Лідою переглядала б. Фото, повідомлення…
– Я її знаю. Вона скаже, що це для неї “зайве”.
Я кивнула.
– А я скажу – “для вас, з любов’ю”. І крапка.
У магазині мені показали модель, просту, з великим екраном, легким меню, гарною камерою. І я, як на крилах, полетіла додому. Запакувала, доклала листівку: “З нагоди Дня матері. Щоб бачити, як росте ваша онука”.
Захар подивився на все це й зітхнув:
– Як хочеш… Але готуйся.
Галина Михайлівна зустріла нас на ґанку в халаті, з мокрим волоссям і щіткою в руках.
– А що це ви приперлись так рано? – спитала без привітання.
– Ліда ж готує виступ. А я… от, – я простягла коробку. – Це вам.
Вона глянула, повільно, з підозрою.
– А що це?
– Телефон. Щоб ви могли бачити, як ми живемо. Я скину фото, відео. Все налаштовано.
Вона не взяла. Просто дивилася, як на… не знаю, як на щось незрозуміле.
– Юля, ти ж знаєш, я не люблю всіх цих новомодних штучок.
– Але ж…
– І взагалі. Ти думаєш, я не бачу, що це за гра? Ти хочеш виглядати доброю перед Захаром і дитиною. Я не прошу нічого.
Я відчула, як у грудях усе стислося. Ліда знітилась, відступила за мого чоловіка. Захар мовчав.
– Це просто подарунок, – прошепотіла я. – Ні для кого, не на показ.
– А для чого тоді оці листівки? Щоб всі знали, яка ти щедра?
Я нічого не відповіла. Вперше за п’ять років я не змогла знайти слів. Ми поїхали мовчки.
– Вона сказала, що це маніпуляція? – перепитала мене моя подруга Ірина, коли ми сиділи на лавці перед школою.
– Ага. І що я все це – показово. Щоб усі бачили.
Ірина затягнулась кавою.
– Юлю… ти ж її знаєш. Вона з того покоління, де подарунок – це борг. Де доброта – слабкість. Вони не вміють приймати. Лише тримати все під контролем.
– Але ж я… я просто хотіла бути людяною.
– А вона просто не готова.
Минув тиждень. Потім ще один. Ліда питала:
– А чому бабуся не дзвонить? Вона ж має тепер телефон.
А я не знала, що відповісти. Захар нічого не казав. Але я бачила, як він дивиться на мене – винувато. Наче це я щось накоїла.
Одного вечора я спитала його прямо:
– Ти вважаєш, я перегнула?
Він затримався з відповіддю.
– Я вважаю, ти хотіла як краще. Але вона не звикла, що до неї хтось просто так добре ставиться.
– Просто так… А виявилось, ніби я якусь образу нанесла.
– Бо вона боїться, що доброта – це пастка.
Я тоді нічого не сказала. Але всередині в мені щось опустилось.
Через два тижні після конфлікту я отримала повідомлення. Не від Галини Михайлівни. Від її сусідки:
“Ваша свекруха сьогодні питала, як зняти фото на телефоні. Каже, не хоче, щоб хто бачив, що вона не вміє”.
Я перечитала це тричі. Вона користується телефоном. Але боїться визнати, що я допомогла.
Я розповіла про це Захару.
– І?
– І нічого. Мені не треба “дякую”. Але чому ж усе настільки… важко?
Він обійняв мене вперше за цей час.
– Тому що для неї визнати свою слабкість – як розписатися у поразці. А для тебе доброта – це спосіб бути собою.
– То ми ніколи не зустрінемось посередині?
– Можливо, ні.
Нещодавно я проходила повз її дім. Вона сиділа на лавці. З телефоном. Переглядала відео – видно було по її виразу обличчя. Потім побачила мене. І… кивнула. Не махнула, не покликала. Просто – кивнула. Ледь помітно.
Я кивнула у відповідь. І пішла.
Не було обіймів. Не було вибачень. Але щось… посунулося.
Може, це і є той початок, з якого народжується розуміння?
А тепер скажіть ви – чи варто бути добрим, коли твою доброту знецінюють? Чи варто пробивати стіни, які інші будують роками? Чи краще залишити людину в її тиші й не ламати її світ – навіть, якщо дуже хочеться потеплішого зв’язку?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
